Мені про це сказав академік Микола Жулинський. Я зв’язався з сином Григорія Максимовича Максимом, висловив співчуття і розпитав у нього, як це сталося. Причина – все та ж страшна, котра косить сьогодні безпощадно і невблаганно…
Я не один раз бував у нього в гостях на київській Оболоні. Востаннє – у другій половині нинішнього літа. Ми, як завжди, розмовляли про літературу і про письменників: більше говорив Григорій Максимович, я переважно слухав. Він багато знав «апокрифічного» і багато пам’ятав. Не буде перебільшенням, якщо скажу: Штонь для мене був одним із кількох людей, кого я вважаю своїми Вчителями. Я приходив до нього радитися у складні моменти мого життя, коли, здавалося, не видно просвітку…
Того літнього спекотного дня в мене навіть думки не було, що це наша остання зустріч, бо все було як завжди – довкола книжки, на стінах картини, написані господарем помешкання. Художній їх, доволі пристойний рівень, нехай оцінюють мистецтвознавці. Я лишень скажу, що картини, як на мене, — зовсім про іншого, не «літературного» Штоня.
Як літературний критик він безцеремонно шматував «дутих» авторитетів, говорив речі, які ніколи не увійдуть до числа «канонізованих» «сучукрлітом», тому що надто гострі, надто полемічні… У прозі і п’єсах він – філософ, котрий вглибає в психологічні пласти людської душі надзвичайно проникливо. Як автор картин – зовсім інший. Меланхолійний, романтичний, заглиблений у себе…
Мабуть, Григорій Максимович таким у житті і був насправді – безцеремонним романтичним філософом.
Мабуть…
Царство небесне Вам, дорогий Григорію Максимовичу.
Світла пам’ять про Вас буде жити довічно в моїй пам’яті і в пам’яті тих, хто Вас знав.
Михайло Сидоржевський
