«Одеська культура» — це щось глибоко провінційне, занедбане, орієнтоване здебільшого на Москву. Центром цієї «культури» є дуже мутна, просякнута «вєлікороссійскім сєнтімєнтом», а подекуди і відвертим російським шовінізмом структура під назвою «Всємірний клуб одєссітов». Головною постаттю «одеської культури» безумовно був і ще довго лишатиметься Михайло Жванецкий.
Насправді моє ставлення до Жванецького цілком рівне. Якщо говорити про певний позитив, то я вважаю, що він значною мірою «декриміналізував» нашу місцеву міфологію, додавши туди «хитромудрого», інтелектуального гумору. І хоч народжувався той гумор насправді з потреби сказати правду завуальованим способом — не брехати і вижити, він виглядав значно сильнішим, європейськішим, своєчаснішим, аніж легенди про Мішку Япончика чи Соньку Золотую-Ручку…
Жванецький, до речі, неодноразово називав себе українцем. В мене є кимось подарована книжка з його вступним авторським словом. Там немало теплих слів про Україну і твердження: «я – украинец». Але з іншого боку ми ж розуміємо, що то є таке…
«В Україні єврей майже завжди українець, в Росії — росіянин, а от в Америці не розрізняють, і там важливіше сказати, що ти з Одеси (приблизно так він говорив на концерті, на який мене свого часу провели безкоштовно)».
Жванецький — людина російської культури, російський письменник, але належав він до того її хиткого і загалом рідкісного прошарку, в якому не культивується агресія. Компромісність його постаті полягає в тому, що він жив у Москві, але мав «рафіноване» коло спілкування і сприймався тут, у нас в Одесі, як такий собі не зовсім типовий «русскій». Ну, а любити російських людей (особливо – «своїх»), і не любити російську державу — це дуже по-одеськи. Хоча й орден від Путіна в наших південних широтах загалом теж сприймається нормально, бо «надо же как-то жить»…
Якби він мешкав в Одесі чи взагалі в Україні, то і близько не мав би тієї популярності… Справа в тому, що його творчість заточена під специфічні особливості життя в авторитарній державі. Для Одеси більше важить не творчість Жванецького, а його культ…
Але якщо вона, Одеса, планує зберігатися, зростати, розвиватися, їй необхідно посиленими темпами інтегруватися в український культурний простір. Ніякої «одеської культури» не існує — це просто відстале, спровінціалізоване, бідне на смисли та ідеї відгалуження культури російської. Вибір невеликий: рух в бік України і зміцнення та зростання, або рух в бік Росії та занепад… Поки що тенденції такі собі, але і в цьому дуже складному середовищі є різні шари, в окремих із них часом також зароджуються сильні та стильні, цілком українські явища, якими можна пишатися.
Так, все дуже непросто, але трохи здорового оптимізму, заснованого на реальних фактах, в мене є. Колись така постать як Жванецький була своєчасною, але тренди змінюються…
І от його не стало.
Як мені здається, теж цілком своєчасно. Спочивайте з миром, Михайле Михайловичу! Ви — легенда, чудово вписана у свій час… А ми йдемо вперед, і дуже хотілося б — уже без міфів, що «сталевими канатами» були прив’язані до Москви!
Сергій Бригар
