Правду кажуть, що не можна жити одними спогадами і минулим. Але довгими зимовими вечорами, коли всі справи зроблені-перероблені, а до весни ще – гай-гай як далеко, можна не тільки помріяти про Перемогу і щось запланувати на майбутнє, а й поділитися… спогадами. Бо це (знову ж таки, кажуть) – одна з нагород, яку приносить поважний вік, і при цьому, нагорода солодка… Що означає і що значить для мене цей значок, який я випадково знайшов у довгій шухляді своєї пам’яті?
Січень 1981 року.
Найперша у моїй журналістській практиці акредитація. На Другі Всесоюзні зимові сільські спортивні ігри, одна з локацій яких була у Києві на Льодовому стадіоні (в районі ВДНГ). Саме тоді, коли я, без півроку – випускник факультету журналістики КДУ імені Тараса Шевченка – був зарахований на ставку кореспондента Головної редакції радіомовлення на Київську область Українського радіо.
Звісно, це не Олімпійські ігри, не той масштаб. І тут я не годен своєму однокурснику Сергієві Савелію (з його десятьма Олімпіадами – літніми й зимовими) навіть у слід ступити. Значок цей мені, відрядженому від редакції висвітлювати спортивний захід, вручив у прес-центрі Льодового стадіону Олег Бай (дай Боже йому здоров’я!), який уже тоді не розлучався зі своїм характерним, як у Шерлока Холмса, атрибутом – люлькою.
Цікаво, що «перший млинець», який я спік на радіо, готуючи репортаж із Льодового стадіону, мало не став грудкою. Молодому та поки-що недосвідченому радійнику – чи то навмисне, чи з байдужості – в редакції дали портативний котушковий магнітофон «Репортер-5», модель якого я тримав у руках уперше (тому що в університеті навчався газетній справі, а не радіожурналістиці), до того ж, із неповністю зарядженими елементами живлення (батарейками).
Не підозрюючи, що звукозаписуючий пристрій уже працює практично на останньому диханні, я зробив усі необхідні записи. А коли повернувся до редакції і став переганяти ці записи на студійний магнітофон (МЕЗ), сталася прикрість. Виявилося, що майже половину моїх робочих записів звукооператор забракувала через ефект «буратіно». Це коли запис здійснюється з уповільненою швидкістю, а відтворюється – з прискореною, як у мультфільмі…
Але навіть із того невеликого за форматом добротного аудіоматеріалу, що залишився, зміг зробити досить-таки непоганий репортаж, який пішов в ефір. Це було, так би мовити, моє перше «бойове хрещення». І велика наука на все життя: до кожного інтерв’ю, до кожної події репортеру треба готуватися ретельно і заздалегідь…
Григорій Южда
