Коли це було? Здається, влітку 1987-го. Спекота пряжила така, що темніло в очах, а білий світ аж загусав. Ми ховалися в пирогівському ліску, лЕґали теплу воду і приречено чекали високого гостя. Ми — це знаменитий вже тоді столичний етнографічний хор «Гомін» під орудою Леопольда Ященка. Нарешті на горбиську біля музейних вітряків вигулькнула кавалькада чорних «членовозів».
— Їде! Їде!
Сипонули на визначену галявину. З піснями. ЗІМи під’їхали, стомлено вклякли. З кабін висунули наші офіційні особи — в чорних костюмах, при тугих вузлах краваток і незамінних фетрових капелюхах. Тяжко-важко було дивитися на це розпашіле, перепітніле, однотипне номенклатурне партійно-радянське моноліття «при протоколі».
Не одразу й запримітли головного гостя — Генерального секретаря ООН Переса де Куельяра. В сорочині, без краватки, галантно тримає під лікоть красуню-дружину. Розкуті, невимушені, природні. Дружина одразу завела з дівчатами «кривого танцю». А він дослухався до нашого співу врочисто й сумно, немов пізнавав у них голос далекої рідної отчини.
Валерій Ясиновський
Р.S.
Перуанець Перес де Куельяр помер 2020-го. Йому було 100 років…
