Коли це було? Здається, влітку 1987-го. Спекота пряжила така, що темніло в очах, а білий світ аж загусав. Ми ховалися в пирогівському ліску, лЕґали теплу воду і приречено чекали високого гостя. Ми — це знаменитий вже тоді столичний етнографічний хор «Гомін» під орудою Леопольда Ященка. Нарешті на горбиську біля музейних вітряків вигулькнула кавалькада чорних «членовозів».
— Їде! Їде!
Правду кажуть, що не можна жити одними спогадами і минулим. Але довгими зимовими вечорами, коли всі справи зроблені-перероблені, а до весни ще – гай-гай як далеко, можна не тільки помріяти про Перемогу і щось запланувати на майбутнє, а й поділитися… спогадами. Бо це (знову ж таки, кажуть) – одна з нагород, яку приносить поважний вік, і при цьому, нагорода солодка… Що означає і що значить для мене цей значок, який я випадково знайшов у довгій шухляді своєї пам’яті?
Воістину! Вік живи – вік учись! Досі не знав про існування турецьких плавучих електростанцій. Так би й помер невігласом, якби не допис мого друга Сергія Зарайського про те, що турецька енергокомпанія Karpowership відправить до берегів України три потужні плавучі електростанції.
