Соціальною мережею прогуляєшся — і зразу видно, що дедалі більше, і то все інтелігентніші люди, переходять на суржик. Це модно й круто. Це зухвало, смішно, дотепно й безпечно. Часом аж заздрість бере, що свого часу не оволодів досконаліше цим провідним діалектом, якому, схоже, судилася доля вульгарної латини, італійської, французької, англійської та інших вельмишановних мов, що теж відбули по кілька століть у статусі латино-субстратних суржиків.
Декотрі в тому суржику й скисли (провансальська, бретонська, …), а декотрі, утвердившись, постали перед світом як майже недосяжні зразки національного генію. Кому як повезло.
А що?!
Всім відомо, як прийшов Данте, й могутнім плечем зіпхнув із трону змаразмілих латинників, і посадив замість них свіжий, смачний, запашний суржик, що сьогодні вважається наймилозвучнішою мовою в світі. (Ну, як тут не пригадати, що «суржик» означає суміш пшениці, жита, а то й ще якихось злаків – не така вже дурна ідея, якщо ще й міру знати.)
Менше чули наші про Фредеріка Містраля, бо хоч і увічнив він окситанську (провансальську) мову в прекрасних творах, які принесли йому світову славу й Нобелівську премію, та поїзд тієї мови, можливо ще кращої, ніж французька, вже пішов. Національна політика, бачте.
І зовсім мало (а земляк же!) розуміємо ми Івана Котляревського, який, прикрившись модненькою формою дурненького переспіву античних поем, на повний голос заговорив… та суржиком, суржиком – але яким! Коли б сьогоднішнє (та й учорашнє) суспільство здатне було порівнювати мови, то ота «перелицьована Енеїда», видана вперше, коли Пушкін ще навіть не народився, – то ж і є справжнє першоджерело справжньої літературної української мови, мови, яка так досі й не відбулася, бо те джерело, хоч як доглядав його Тарас, міліє, мутніє, та й мало хто до нього тепер ходить.
Дистильована «українська» в московському пластику влаштовує всіх. І перетворюється на жалюгідну подобу вульгарної латини, яку немає кому скинути з трону, щоб посадити туди… наш суржик!
А що?!
Суржик – це мішанина. Але мішанини бувають різні. Нам не повезло: маємо мішанину нашої автентичної мови з московською карикатурою на неї – це вже група ризику. З іншого боку, тут не йдеться про «міжвидове схрещення», бо московська – це генетично все ж таки давньокиївська. В ній зафіксувалося, як у бурштині, багато такого, що українці вже забули й тепер із зверхністю невігласів відкидають.
Отже, формуючи свій суржик, з якого має постати майбутня повнокровна українська мова, маємо спершу народити й виховати сучасного Котляревського, і то не одного. Бо ще ніхто не знає, якою буде сучасна «Енеїда». Поки що на неї працюють мільйони українців, і не лише малограмотних та малописьменних. Робота, скажу, не з простих, бо аналогів нашого становища в світовій практиці немає. І зовсім не видно, чим усе скінчиться.
Але в одному я переконаний: мова – це те, що проростає з трави, з гумусу, а не те, що нам націдять у лінгвістичних лабораторіях.
Василь Триліс
