Сьогодні Валентину Тарнавському виповнилося б сімдесят років. Його творчість була сліпучою і короткою, як світло від лампи-спалаху. Вже перша його книжка «Міські мотиви» засвідчила, що в українській прозі з’явився письменник з новим стилем і мисленням. Справжніми літературними перлинами в книжці стали оповідання «Дерево життя» і повість «Дисертація», в яких з надзвичайною точністю був передбачений цинізм суспільства споживацтва, в якому ми зараз живемо.
Разом із Галиною Пагутяк Валентин Тарнавський належить до ранніх вісімдесятників, які зруйнували естетичний канон соцреалізму.
Письменник написав небагато.
Після «Міських мотивів» (1983 р.) у нього з’явився роман «Порожній п’єдестал» (1990 р.) – сатира на бюрократизацію і застій в науці; і роман «Матріополь» – антиутопія про суспільство майбутнього, в якому людей вирощували на фабриці розмноження, керуючись лівими гаслами, що перегукувалися з радянською ідеологією та ідеями Джорджа Орвелла.
З 57 прожитих років Валентин Тарнавський писав усього 8 років, коли працював у видавництві «Радянський письменник». Після звільнення з видавництва в нього розпочалася 
творча криза. Він побудував у приміській зоні два будинки, уникав розмов про літературу і до кінця життя працював над романом «Меценат», який нікому не показував.
Він помер 30 червня 2008 року.
У 2013 році я видав книжку його вибраної прози «Порцеляновий острів», до якої увійшли повісті «Дисертація», «Нуль», оповідання «Порцеляновий острів», «Алібаба», «Народжена з піни», «Пуд солі», «Уїк енд», «Супермен», «Дерево життя».
На хвилі бітників Валентин Тарнавський створив українське урбаністичне письмо, що відповідає мисленню інформаційного суспільства, і за це йому має завдячувати сучасна українська проза.
Володимир Даниленко
