Створюючи у страшному Голодоморному 1934-му році ще один колгосп під гучною назвою «Союз пісатєлєй СРСР», «вождь» усіх часів і народів таваріщ Сталін серед цінних настанов його керівництву дав і таку: «Нєт чєлавєка – нєт проблєми»…
Спілчанські керівники кількох поколінь старанно виконували цю настанову, відправляючи своїх «неслухняних» колег і тих, хто «провинився» — кого на десятиліття замовчування і недрукування, кого в Гулаг, а кого й під розстрільну статтю. Страшний кривавий мартиролог цих знищених українських письменників повністю встановлено лише зі здобуттям Україною незалежності.
Та, виявляється, навіть зміна соціального устрою в Україні не відмінили настанову «вождя». Рівно через 80 років після створення колгоспу совєтскіх пісатєлєй до керма уже Національної спілки письменників України прийшов мізерного калібру, але вождик, який прийняв до безумовного керівництва крилатий, а точніше кривавий афоризм тов. Сталіна про «нет чєловєка…».
Його командою всупереч чинному Статуту НСПУ за нічим не спростовані, відкрито висловлені і аргументовані звинувачення у незаконному відчуженні майна Спілки, були виключені з членів НСПУ голова Київської міської (майже 800 членів) організації Володимир Даниленко і голова Київської обласної (більше 6 десятків членів) Анатолій Гай.
Мотив абсолютно не конкретний – «За порушення Статуту НСПУ». Три десятки членів НСПУ, присутні на тому судилищі, стали членами «розстрільної команди», які за наказом свого «вождя» та маленького вождика виконали «розстрільну функцію».
Нєт людєй – нєт проблєми!
Можете, пане Сидоржевський, зі своїми спільниками з «розстрільної команди» і далі безкарно розтягувати спілчанське майно під тепер уже одностайний «одобрямс» чинного Правління НСПУ. Бо решта членів Спілки, пишучи свої «геніальні, на віки твори», які забудуть після їх фуршетної презентації, на все, що нині коїться у Спілці, «мовчать, вирячивши очі».
Нема ні бажання подивитися на докази, ні протестів – за винятком колективного протесту учасників загальних зборів Київської обласної організації. Решта мовчить, бо благодєнствує…
Хто ж хоче почути правду, запрошуємо на наступні позачергові загальні збори Київської обласної організації НСПУ, яку плануємо на 12-ту годину 16 лютого 2019 року в субботу, в актовій залі Будинку письменника на Банковій, 2. Просимо й п. Сидоржевського або його довірену особу прийти та з доказами в руках розповісти письменникам, за що ж саме виключено з НСПУ пп. Даниленка і Гая.
Тепер кілька епізодів після «розстрілу»
Епізод №1.
Ледь не вивихнув руку (щоб же ж обов’язково побачив спілчанський голова!), голосуючи за виключення опального Гая з членів НСПУ колишній член КОО НСПУ Василь Трубай.
Кажуть, немає страшнішого ворога, ніж колишній друг. Василя я вважав другом. Десять років працювали поруч, багато разів, навіть сім’ями, бували один у одного, не було премії чи престижної посади, на яку б я у межах своєї компетенції не рекомендував цього талановитого прозаїка. Але прийшла пора, коли на підмову В. Баранова мій «друг» вирішив балотуватися на посаду голови КОО НСПУ…
Це було б природно, якби він хоча б зателефонував і сказав: «Анатолію, я вважаю, що буду кращим головою Київської обласної письменницької організації, ніж ти. У мене є програма, є команда». Я б сказав: «Давай позмагаємось». І потім, навіть програвши, я б не змінив до В. Трубая свого ставлення.
Але відбувалося все інакше.
На зборах замість програми своєї діяльності на посту голови КО НСПУ Трубай услід за Барановим повторював ті ж нісенітниці і образи, що й тодішній голова НСПУ.
За підсумками таємного голосування Трубай програв, і в «страшній обиді» перейшов до КО НСПУ. Разом з ним туди пішли його дружина Антоніна Филонич, брат Михайло Карасьов і вірна соратниця Ольга Довгоп’ят. Цим нині М. Сидоржевський спекулює на кожному кроці, називаючи їх тими «видатними письменниками сучасності», хто пішов на знак незгоди з «авторитарними методами правління А. Гая».
Ось такі борці за єдність НСПУ і за чесність, справедливість та демократію у ній…
Епізод №2.
Маю сентимент до земляків, про що інколи доводиться жалкувати. Про двох з них, які слухняно підняли руки за виключення А. Гая і В. Даниленка з членів НСПУ, не можу промовчати, бо вони, як і виключені – голови обласних письменницьких організацій.
Перший – мій земляк, голова Кіровоградської ОО НСПУ Василь Бондар. Другий – односелець моєї дружини, також члена НСПУ Галини Гай, голова Донецької ОО НСПУ Павло Кущ.
Василь бував у мене вдома, кілька років тому я йому видав з виплатою гонорару (хто і коли, шановні колеги-письменники, останній раз одержував гонорари за видане?) його книгу «Візит ввічливості».
З Кущем завжди зустрічався з приємністю, мав теми для цікавих бесід. Тому так боляче було бачити їхні задерті догори за прийняття несправедливого і незаконного рішення руки. Адже обидва талановиті письменники, нібито за правду, гласність і демократію, за Україну як демократичну державу…
То чого ж так легко увійшли — навіть без спроби розібратися в суті конфлікту – до «розстрільної команди»? Відповідь одна: таланти у творчості, але безвольні раби, готові виконати будь-яке повеління «начальства»…
Епізод №3
… Зайшов на Банкову до Спілки.
Перед приймальнею голови НСПУ на дивані сидить півроку тому рекомендований нами і прийнятий до НСПУ Сергій Мартинюк. Як характеризує сам себе – патріот-біженець з Одещини, активний учасник Помаранчевої революції і Революції гідності, козацький генерал, автор публіцистики з гучними і претензійними назвами «З Україною в серці», «Горжусь, что я Украинец», «Я Українець і маю розум Переможця».
Ще зовсім недавно на зібранні письменників Київщини біля пам’ятного знаку Миколі Вінграновському, у гарній вишиванці, цей Мартинюк привселюдно та активно виступав за наведення ладу у Спілці, за відновлення порядку і справедливості.
А це на моє вітання навіть не відповів, а на зауваження, що зі старшими за віком, та ще й з колегами, слід вітатися — відвернувся.
Коли прийшов п. Сидоржевський, наш новобранець рвонув до його кабінету. Не здивуюся, якщо саме його «призначать» майбутнім головою КОО НСПУ.
Отакі у нас є «козаки-генерали» і «справжні» українці…
Підсумок:
Усі ці міркування – як коментар до відомої крилатої фрази Олеся Гончара: «Українські письменники – совість нації». Маю повне моральне право уточнити: НЕ ВСІ українські письменники – совість нації. Вистачає і рабів, і лакиз, і байдужих. І навіть бажаючих увійти до «розстрільних команд»…
Анатолій Гай
