Такої кількості спецслужб на вулицях Києва я ще не бачив. Об’єднавчий собор проходив у режимі підвищеного терористичного ризику. У будь-який момент у Владіміра Владіміровіча могли здати нерви.
Він сидів десь у своєму кремлівському кабінеті, нервово дригав коротенькими ніжками, а йому дзвонили резиденти з Києва і доповідали про ситуацію. Над Софійскою площею гуркотів військовий літак.
Обходячи кучугуру снігу, я хотів пройти крізь кордон поліції, та мене завернули:
– Тудою!
Я пішов у вказаному напрямку.
– Що в рюкзаку? – запитав високий поліцейський.
– Гранат немає, – відповів я.
У нього було почуття гумору.
– Я здогадався, – уважно обмацав мене очима.
На Софійській площі було багато людей, прапорів, телекамер. З великого екрана співав Тарас Компаніченко.
Від торгових яток сочився запах глінтвейну.
Я мав зустрітися зі своїм давнім приятелем Андрієм Гарасимом, але зв’язкок із ним чомусь пропадав.
– У мене розрядився телефон, – почувсь у слухавці далекий голос. – Зустрінемося біля пам’ятника Хмельницькому…
І як тільки ми зустрілись, на ялинці загорілася зірка. Це означало, що стали відомі результати голосування, і відразу на великому екрані з’явилися президент і новобраний патріарх Єпифаній.
– Прощай, нємитая Росія! – процитував Лермонтова Порошенко. Це була його друга цитація хрестоматійних рядків російського класика після надання безвізового режиму.
Поблукавши трохи у святковій юрбі, ми вирішили, що свою історичну місію виконали, забрели в «Купідон», випили трохи вина і розійшлися.
В дорозі я прочитав у айфоні, як коментують цю подію українські та російські видання. Всі російські коментарі були істеричні. «На Софійскую площадь сілой свозілі людей со всєй України», – прочитав я, намагаючись згадати, хто ж нас із Андрієм Юліановичем сюди привіз…
І з цими думками я добрався нарешті до засніженої станції «Чернігівська».
Володимир Даниленко
