У 1962 році Євген Маланюк вирішив востаннє побувати вдома. В Україну він приїхати не міг. Там би його відразу заарештували, тому з Нью-Йорка добрався до Польщі, щоб зустрітися з колишньою дружиною Богумілою. Присутність України відчувалася дуже гостро. З наближенням своєї землі це відчуває кожна клітина тіла…
… Коли я добирався з Клужа через Сучаву, щоб пішки перейти румунсько-український кордон, раптом відчув, як змінився ландшафт, і в мені прокинулося незрозуміле хвилювання. А потім зрозумів, що десь 
там, за пагорбами, куди віз мене на старій «Дачії» таксист, якого я найняв, щоб довіз до кордону, десь там, попереду, була українська земля.
Євген Маланюк те також відчував, але на відміну від мене не міг перейти кордон. Про це я згадав сьогодні, в день народження Євгена Маланюка.
Тоді за ним стежили радянські спецслужби, щоб схопити, і його врятували невідомі люди з польської таємної поліції.
Це була його прощальна поїздка до Європи, яку він любив і вважав спільним домом європейських народів. А через шість років Євгена Маланюка не стало, але голос землі назавжди увійшов у його поезію та есеїстику і продовжує звучати, як світло згаслої зірки, що продовжує політ, наповнюючи собою пронизливу космічну тишу.
Володимир Даниленко
