З відстані
часу
все абсолютно мізерне…
З погляду
ВІЧНОСТИ
ВІЧНИМ є УСЕ…
(Ігор Трач. Прощаюсь і Живу. Львів. 2014/
передмова Любомира Сеника; післямова Євгена Барана)
«Література — це люди, спілкування з людьми». Цей афоризм Володимира Брюггена є визначальним для мого 35-літнього марафону в українському літературному процесі. Про Ігоря Трача я почув уперше в середині 90-х. А вже на початку 2000-х ми познайомилися у Львові, а 2007 року у своїй літературній серії «Бібліотека альманаху українців Европи «Зерна», випуск 56, Ігор видав мою збірочку есеїв «Порнографічна сутність правди».
Ще пригадую, як після чергового вручення дипломів лавреатів премії ім. Богдана-Нестора Лепкого, ми сиділи в якійсь ресторації чи не на Коперника, я опинився поряд із Калинцем і ми трохи сперечалися про назву збірника.
Відтак я декілька разів писав або передмови, або післямови до книжок віршів Ігоря Трача. Але найбільше ми зблизилися в часи хвороби мого сина. Три роки перебування в Німеччині для сина стали випробуванням характеру і боротьби за життя. Єдиний, хто сина підтримував, телефонував, запрошував до себе в гості був Ігор зі своєю дружиною Іреною. Яке було моє здивування, коли дізнався, що мама Ірени родом із Паушівки, рідна сестра багатолітнього паушівського дяка Івана Угрина…
Зараз в Ігоря чергове загострення хвороби, і я прошу Бога, аби Він допоміг Ігореві і сего разу перемогти болість. Бо Ігореве серце щире, добре, відкрите до світу. Саме такі люди тримають сей світ і додають йому сенсів…
Євген Баран
