Красива, але підступна жінка, що тяжіє до такого ж красивого життя, дружить з сильними світу цього, коливаючись разом із «генеральною лінією партії і правітєльства».
Де треба, вдягне «гєоргієвську лєнточку», а де треба — і український віночок, аби вправно платили гроші. Бо у неї діти, невиплачений кредит, хворі батьки…
А ще такі дорогі перукарі, косметологи.
Так дорого знімати кліпи, так дорого утримувати нерухомість за кордоном і виховану прислугу…
«І вапщє, я за мір во всьом мірє, потому шо ваша грьобаная война мєшаєт мнє наслаждаться жизнью. Будьтє прокляти, всє, кто запрєщаєт мнє єздіть в Россію і дружить с моімі старимі знакомимі, путєшествовать, ходіть на модниє покази. Я так долго строіла етот комфортний і пріятній мір, нє для того чтобі его потєрять із-за каких-то майданутих ублюдков. Я дєтєй рожала нє для того чтобі кончєниє дебіли посилалі іх на убой. Люді — ви звєрі! Ви зомбі! Всєго вам доброго. Бог нас рассудіт!».
Майже від самого початку 2000-х, коли країна занурилась у всевладне царство гламуру, хизування статками, побутову жлобологію, коли героями часу стали поп-артисти, злодійкуваті депутати та їхні, всипані стразами тупорилі подруги, моделі, модні кутюрьє, якісь перукарі, танцівники, телеведучі, коли на гору піднялася блискуча, булькаюча піна, витісняючи на маргінеси серйозних письменників, художників, кінематографістів, вчених, філософів, вже тоді було зрозуміло, що це «царювання пустопорожніх бовдурів» рано чи пізно скінчиться.
І ось, здається, настав час змін суспільної свідомості, виплеканої епохою «тотального гламуру» часів перших років української незалежності.
Народжується нова країна.
Народжуються нові сенси і нові герої. Маски зірвано, карти відкрито, і настає момент істини. Пізнання «ху із ху»?
Тисячі волонтерок по всьому фронту тримають оборону нарівні з чоловіками. Мільйони українок у тилу, як можуть підтримують тих, хто бореться. «Роксолани» ж всіх кольорів волосся, всіх форм губ, сідниць та інших трендових частин тіла волають з усіх сил «про мір во всьом мірє», захищаючи «такой понятній і пріятний руський мір, где по-прєжнєму танцуют со звьоздамі, гдє звучат пєсні Лєпса і Баскова, Лорак, Повалій і Білик, де Кобзон з Моісєєвим ісполняют «Я люблю тєбя жизнь», а Табачнік грає на акордеоні під фанєру, тіпа акомпануючи прокурору, що виконує «Мурку».
«Бо все в цьому світі продається, включаючи совість і красу. З усього треба мати зиск і отримувати свої вигоди. Є тільки ти і твої інтереси. Всі хто на них зазіхає — ворог і має бути знищеним!» — це вже пряма мова Роксолани з турецького серіалу.
Невже красива, стильна, але мстива і продажна жінка, з появою якої почався занепад Османської імперії, бо привнесла туди смертельну дозу підступу, облуди, смертей та пияцтва, може слугувати прикладом для наслідування і загальнонаціональної гордості?
Невже «вроджена хитрість», оспівана в історичних джерелах, але більше схожа на проституювання, може бути прикладом для наслідування в наші часи, коли сотні «роксолан» у соціальних мережах підіграють Москві, співаючи під її дудку: «Хватіт воєвать за Порошенка і Яйценюка, дебіли. Ми всє одін народ. Бросайтє оружіє і возвращайтєсь растіть дєтєй».
А коли їм кажеш, що то не ми напали на Росію, то не ми відібрали в них Кубань, а вони в нас – Крим, що ми воюємо не за Порошенка і Яценюка, а за свої хати і за право називатися вільними людьми, а не рабами імперії, що ми захищаємо і вас, «гламурні дурепи», від того, щоб Гіві і Мотороли не вибивали з носака двері у ваші домівки, не гвалтували вас своїми немитими х..ями, не віджимали ваші розкішні авто і не гатили з забороненої зброї по житлових масивах, де гуляють ваші діти, аби «створити картинку» для російського «Лайф ньюз», тоді вони відразу набурмосюють накачані гелем губки і кажуть: «Всє ви отвратітєльноє зомбі-бидло, котороє я і знать нє хочу!».
Як тут не пригадати славнозвісний есей пана Юрія Винничука: «Малоросійський мазохізм», що закінчується такими рядками: «Жіноче уособлення Франції – діва-лицар Жанна Д’Арк, що розбила англійців. А в нас Роксоляна – що лягла під султана. Роксоляна – це печальний символ нашої України, котра лягала під кожного, хто приходив на її землю, і змушувала закохуватися в своє розкішне тіло».
Словом, мені здається, що час «роксолян» минає.
Чи здається?
Лишається НАДІЯ!
Антін Мухарський
