Пригоди в Парижі вісьмох дівчат і одного парубка

Мій місяць читання книг з назвами міст завершую збіркою оповідань від Видавництво Старого Лева «Селфі в Парижі». В цю невеличку книжечку увійшли дев’ять творів, а їх авторами стали Катерина Бабкіна, Галина Вдовиченко, Лариса Денисенко, Ірена Карпа, Мар’яна Савка, Ірина Славінська, Олена Чернінька, Гаська Шаян та Андрій Шкіль. Така собі дівчача збірка розбавлена одним чоловічим твором. Я купила книжку на її презентації в рамках торішнього Форуму Видавців. Це була цікава і весела тусівка, де дівчата-авторки розповідали про свої пригоди в Парижі і про те, як потім вирішили поділитися з читачами своїми емоціями. І хоч у Львові в цей час, як і зазвичай, лив дощ, та на презентації панувала тепла і затишна атмосфера.

Розповіді авторок перенесли мене думками у власні спогади про дивовижне місто на берегах Сени. Тож з презентації я повернулася з гарним настроєм та примірником книжки, прикрашеним автографами трьох письменниць, яких давно знаю і захоплююся їхньою творчістю: Олени Черніньки, Галини Вдовиченко та Мар’яни Савки.

Оповідання у цій збірці, як і зазвичай буває, є різними за стилем, настроєм та тональністю, але кожне має стосунок до Парижу. Зрозуміло, що якісь оповідання мені сподобались більше, якісь менше, та загалом читання було меланхолійно-романтичним з вкрапленнями ностальгійних ноток. Пунктирно схарактеризую оповідання цієї збірки.

Так Ірина Славінська описала, як стала свідком страшної пожежі собору Нотр-Дам-де-Парі навесні 2019 року та про те, як змінилося її ставлення до Парижу з юності до зрілості. Про свою особливу любов до цього дивовижного міста і про те, як оригінально потрапив до нього написав Андрій Шкіль. Катерина Бабкіна і Лариса Денисенко описали особисті драми і пригоди, що відбувалися з ними в Парижі. Дуже щемку історію про долю дівчини Марго з Маріуполя розповіла Гаська Шаян. Ірена Карпа написала драматичну історію (майже притчу) про складність людських взаємин, про добро і зло та про те, що все у світі взаємопов’язане. Галина Вдовиченко написала дуже цікаву і захопливу історію про життя французької письменниці Франсуази Саган.

Але найбільш близькі та співзвучні з моїм особистим життєвим досвідом були оповідання Мар’яни Савки та Олени Черніньки. Вони описали свої пригоди і маленькі випробування, які влаштував їм Париж. Ще коли на презентації Мар‘яна і Олена розповідали ці історії, я була вражена наскільки все це схоже з моїм особистим досвідом і що я теж могла б написати кумедну розповідь про моє неймовірне знайомство з Парижем. Багато хто з моїх друзів знає про цю паризьку пригоду, бо за чотирнадцять років вона вже стала майже анекдотом.

Так от, надворі рання весна 2008-го року. Четверо українців (одна з них, як ви вже зрозуміли, я) повертаються додому з мандрівки Латинською Америкою. Рейс з Ріо-де-Жанейро до Києва передбачає пересадку в паризькому аеропорту Шарля де Голля. Ну, і за законами жанру літак запізнюється на півтори години. Тож, поки ми (так само, як і в свій час Мар’яна Савка) хаотично переміщалися між терміналами аеропорту, згадуючи всіма можливими словами проектантів цього дива, а заодно і самого генерала де Голля, літак до Борисполя вже піднявся в небо. Нашому розчаруванню не було меж. Уявіть собі четверо людей, які прилетіли з бразильської спеки легко одягнуті (один з нас взагалі у футболці і сандалях), багаж яких невідомо де і які не мають Шенгенської візи (про безвіз тоді ще ніхто навіть не мріяв).

Всі свої емоції ми вихлюпнули на працівницю компанії Air France, яка намагалася нам пояснити, що лише «туморов» вони зможуть відправити нас додому. Тож в процесі тієї словесної перепалки (всіма можливими мовами) до нас підійшов поліціянт і наказав слідувати за ним. «Дотринділися», подумали ми і вже почали морально готуватися до добового арешту у французькій буцегарні. Поліціянт привів нас у відділок на території аеропорту і наказав чекати. Десь за пів години він вийшов з листком паперу А4, на якому була надрукована добова французька віза для месьє Новосада і трьох осіб супроводу. А ще пояснив, де чекає трансфер, який завезе нас до готелю, в якому ми зможемо відпочити і де передбачений повний пансіон харчування.

Уявляєте нашу реакцію! Якщо опустити певні деталі, то через дві години ми були вже біля Гранд Опера. З цього місця і розпочалося моє знайомство з Парижем. Мені здавалося, що я потрапила всередину якогось фільму, настільки сильними і, головне, непередбачуваними були мої враження. Ми до самого пізнього вечора бродили Парижем. Тріумфальна Арка, Лувр, Собор Паризької Богоматері, ну і, звичайно, створена Ейфелем неповторна металева красуня – все це пробігало перед нами наче на кіноплівці. А неймовірна французька вечеря в ресторанчику біля вежі стала завершальним гучним акордом нашої несподіваної паризької пригоди (але це заслуговує вже окремої розповіді).

Зрозуміло, що за такий короткий термін, важко було побачити багато. Та головне не це, головне, що я тоді відчула дух Парижа і пообіцяла собі обов’язково приїхати в це місто, щоб насолодитися ним наповну. Та, на жаль, до цього часу своєї обіцянки так і не виконала. Тому маю великий борг перед Парижем, який таки планую віддати йому при слушній нагоді.

А от історія з ключами від помешкання, яку описала у своєму оповіданні Олена Чернінька, повторилася з нами один в один. Але тільки не в Парижі, а в Ліхтенштейні. Тому це теж пробудило в мені ностальгійні спомини. Знаєте, в мандрах зі мною траплялися різні несподівані ситуації. Інколи їх вирішення вимагало неабияких зусиль, нервів та часу. Але я б багато віддала за можливість знову мандрувати світом і розв’язувати всі проблеми з цим пов’язані. І дуже сподіваюсь, що невдовзі так і буде. А наші сьогоднішні воєнні проблеми назавжди залишаться в минулому.

Я прошу вибачення, що замість говорити про книжку, почала тут розводитися про свої особисті життєві історії. Але в цьому є певний сенс. Адже мета літератури, як на мене, і полягає в тому, щоб пробудити в читача щось своє, особисте, те, що лежить на денці душі. Бо прочитати збірку кожен зможе сам. А от бажання це зробити залежатиме від того чи відгукнуться мої емоції. Сподіваюсь, що таки відгукнуться.

Париж — це неймовірне місто, місто-свято, яке нікого не залишає байдужим. Я щиро зичу кожному (і насамперед собі) побувати в Парижі і надихнулися його неповторною атмосферою. Але поки що у нас усіх першочергові задачі трохи інші. Тож, можливо, омріяну подорож до Парижу тимчасово зможе замінити ця невелика книжечка з прекрасною барвистою обкладинкою.

Галина Новосад