Моя любове, ти, як бог, –
Я вже не вірю, що ти є.
У безлічі земних тривог
Згубилося ім’я твоє.
Та я належу ще тобі,
Хоч сам від себе це таю,
Хоч не в молитві, а в клятьбі
Я силу згадую твою.
Жорстоко в правоті своїй
Невірство не суди моє.
З’явись, благослови, зігрій,
Якщо ти є, якщо ти є!
(Дмитро Павличко. Любов і ненависть. Вибране. К. 1975)
Цей вірш, власне пісню, мелодію до якої склали студенти філфаку Львівського університету, я почув у осінньому колгоспному десанті 1981 року на Бродівщині. Її співали дівчата на рік молодші (пригадую лише Любу Бойко з Галича, вона ще вірші писала; Світлану Криницю з Рахова), з ними вчилася донька Андрія Скоця.
Мелодія і пісня мені сподобалися. Павличка я сприймав тоді “очима чистими і серцем молодим”. Вже не кажу, що інтимна лірика Павличка з ряду геніяльних одкровень закоханої душі.
Павличко у всьому був пристрасним. У коханні також. Нас вчила психології Галина Бикова, перша дружина Павличка. Навіть на початку 80-х це була гарна і пещена жінка (щоправда, померла десь у середині 80-х від раку). А Іван Денисюк і Роман Іваничук, однокурсники Павличка, розказували мені, як били студента Павличку, коли той закривався у кімнаті на Пушкіна з майбутньою дружиною, а 16 хлопців стояли під дверима…
Знаю, що дівчата навіть наспівували пісню Павличкові, десь Скоць організував, але його мелодія не вразила. Хоча поблажливо сказав: цікаво, працюйте, працюйте.
Коли на першій “Червоній руті” пісня прозвучала у виконанні Віталія Свирида (музика Ганни Гаврилець), то варіянт дівчат мені подобався і подобається більше, хоча якісь дивні перегуки в мелодії є.
Але це приказка, казка далі. Потрапило мені у руки вибране Дмитра Павличка 1975 року під брендовою поетовою назвою “Любов і ненависть”, відзначене 1977 року Республіканською премією Шевченка. І хоча я мав це видання, побачивши оголошення і символічну ціну книжки, замовив собі ще одне, – це вже забаганки книжника. Яким було моє здивування, що цей другий примірник з бібліотеки Григорія Вервеса і Галини Сидоренко, на книжці є екслібріс їхньої бібліотеки.
І хоча книжка давня і контрастна, і сам Дмитро Павличко не любив це видання згадувати, – вона, поряд із 3-томником Павличка 1989, є найчеснішим варіянтом його творчого обличчя. І справа вже навіть не у світоглядному флюгерстві: кожна суспільно-політична подія з початку 50-х років ХХ ст. до 2019 року включно знайшла у Павличка своє відображення у віршах. Він завжди був ситуативно пристрасним і чесним перед собою. Ну і, звичайно, як всі талановиті, дозволяв собі графоманити.
Справа в тому, що такі книжки на вагу золота. У них є настрій і почуття доби, яких жодні історичні моноґрафії не здатні відтворити. Як Карлейлів, так і Грушевських, у нашій історичній науці не густо. Тому такі видання треба зберігати й вивчати як суспільно-психологічний документ епохи, в якій мистець за право і дозвіл писати, вдається до рідкісних і небезпечних світоглядних піруетів.
Євген Баран
