Родичі Шевченка дивувалися і навіть ображалися (!), коли той писав їм листи українською.
Варфоломій Шевченко пояснював братові Микиті, що «Тарас пишет нам по-украински потому, что считает, будто мы такие глупые, что не понимаем по-великорусски».
З часом до його мовного «дивацтва» стали поблажливішими. Зі спогадів Варфоломія: «Помню, ещё как-то Тарас, обращаясь ко мне в письме, добавил: «Скажи брату Никите, что ежели будет писать мне, то пусть пишет по-нашему, иначе и читать не стану, а то мне уже и так эта «московщина» опротивела». Только тогда я понял, как хочется Тарасу хоть изредка обменяться родным словом…»
Це родичі, свої.
А ось чужі.
Іван Тургенєв зізнавався: «Після задушевних бесід із Шевченком я починав шкодувати, чому народився не українцем».
Микола Чернишевський: «Маючи такого поета, як Шевченко, малоросійська література не потребує нічиєї ласки».
Назим Хікмет: «Поки б’ються серця людей, звучатиме і голос Шевченка».
Яків Полонський: «Він неповороткий, мішкуватий, не витончений, але в його душі співає вільшанка. Ця пташка співає і в сутінках».
Навіть у добу нового вкраїнського присмерку …
Мирослав Дочинець,
на світлині: пам’ятник Тарасові в Римі
