На Форумі видавців у Львові студентка філології, яка пише магістерську за моїми творами, скрушно запитала: «Тут так багато книжок і так мало покупців? Чому?» Ну, що тут скажеш. І я сказав: «Не знаю».
Насправді ж я знаю.
Бо маю свій півстолітній досвід співіснування з книгами. Я прочитав їх дуже багато. Мабуть, більше, ніж треба.
«Переточив» гори, щоби знайти заповітну золоту скриню. Це, коли читаєш і забуваєш, що читаєш. Коли читаєш – і довіряєш тому, що читаєш. І головне – коли міняєшся сам після прочитаного…
Ті книги спонукали й мене до письма. Того письма, коли пишеш – і забуваєш, що пишеш пером; коли пишеш – і довіряєш героям та їхнім історіям; і пишучи – міняєшся сам.
До чого ці ремінісценції?
Якщо можеш, не пиши. Якщо не знаєш, для чого видаєш, не видавай. Якщо не хочеш віднайти себе в книзі, не читай. Це передусім посил до себе. І не тільки.
Принагідно дякую сотням читачів, які знову, наперекір вірусам, негоді й малогрошів’ю, прийшли до мого намету за книгами!
Мирослав Дочинець
