Це велике вміння — недомовлено, необразливо сказати правду. Вмінням цим майстерно володіє Леонід Ісаченко — наш земляк зі Стольного Менського району, де й живе його мама.
І якщо перша його книга була напоєна буковинськими ароматами, то ця — уже сіверськими, хоча Буковина його не відпускає (нариси про Назарія Яремчука та Іво Бобула – несподівані нариски. Як, наприклад, Яремчук для чогось прикидався… Зінкевичем).
Це ж треба отак красиво сказати про, скажімо, Петра Громового, що молодим слухав поезію у Коропі та пижикова шапка в дорослості тисла йому партєйно на голову…
І не образив покійника, і правду сказав.
Або про Олександра Супронюка з його книгою поезій «На срібні береги» та «поетичною рікою під назвою Бухалівка»…
Тут ми знайдемо і Ростислава Мусієнка, який писав про Дмитра Іванова, що заблудився якось в мавзолеї, і про коропського Василя Нікітіна, і про Миколу Збарацького (про тюремний шансон для автора «Козачки»), і про «пожилого чиновника» Леоніда Мельника, та й ще про деяких відомих чернігівців, включаючи і мене, аз, грішного…
Я ще читаю книгу Леоніда Ісаченка, смакуючи і водою, і віскі з його писань…
