Можливо, текст прочитає керівник виборчого штабу «Слуги народу» Олександр Корнієнко, який сказав: «Якщо депутатам не вистачає зарплати, нехай пишуть книжки». Ця теза прекрасна сама по собі. Вона змушує українців, які вже пишуть книжки, розправити плечі й поважати себе. Бо дотепер вони поняття зеленого не мали, що письменництво в Україні – спосіб повноцінного заробітку.
Так, це — іронія.
Як автор 73 книжок можу собі її дозволити, почувши подібні фрази. Насправді письменницька праця в наших реаліях – заробіток невдячний та нестабільний. Але видання з власним прізвищем на обкладинці може бути (і не раз бувало) приводом прикрити фінансові махінації, пояснити й виправдати походження статків, не відповідних передусім посадовому окладу державного службовця тощо.
У всьому світі, де книжкове видавництво – індустрія, а розповсюдження – бізнес, автор є активним чи пасивним гравцем процесу. Активність полягає в широкому залученні письменника до промокампанії. Автор мандрує з міста до міста, проводить зустрічі в університетах та книгарнях. За зустріч отримує гонорар. За сесію в магазині йому капає роялті.
Пасивна участь співзвучна з радянським слоганом: «Солдат спить – служба йде». Можна нікуди не їздити, ні в чому участі не брати, книжка без того гарно продається, тиражі додруковуються, право на видання за кордоном купуються. З цього всього письменник і отримує копійку.
Вся ця радість життя в українських реаліях не працює. Єдине твердження, якому можна вірити, – протягом п`яти останніх років середній тираж української книги зріс удвічі.
Далі починається інша правда.
До 2014-того року, коли російська книга домінувала, успіхом української вважалася «золота тисяча», тобто наклад в 1 тисячу копій. Його продавали протягом трьох років, і то на складах трошки залишалося. Тепер маємо дві тисячі, і понад 95% випадків вище не стрибає ніхто.
Решта 5 % щасливчиків або пробиваються до видавця, котрий має власну систему розповсюдження, або потрапляють до бібліотечних програм. Держава закуповує для потреб бібліотек не менше 1 та не більше 2 тисяч копій, які додруковуються додатково, під конкретне замовлення.
Для порівняння.
Європейський письменник-дебютант на старті отримує не менше 4 тисяч копій дебютного твору. Увага: у твердій обкладинці. Якщо все пішло добре, книгу перевидають у м`якій, а це – від 20 тисяч одразу. Маститий може розраховувати на перший наклад нового твору від 15 до 50 тисяч копій. Американський автор може мати так само, може – більше. І додайте: в США є письменники, чиї твори ніколи не виходили на папері, лише в електронних версіях.
Український автор отримує аванс.
Зазвичай це від 2 до 5 тисяч гривень. Кому пощастить – домовиться за 7 тисяч. «Зірки» можуть претендувати на 30 тисяч гривень. Із суми держава вираховує 19% податку (включно з військовим збором).
Але в переважній більшості випадків згадані суми – єдине, що може заробити український письменник. Один раз на рік. За одну книжку. За дві – більше, за три – ще більше. Та все одно виплати не щомісячні. Якщо поділити на 12 місяців, щомісячний заробіток українського письменника буде меншим, ніж платня бюджетника. Хоч трохи більшим за мінімальну пенсію.
Гонорари західних авторів тримаються в секреті, як будь-які гонорари. Проте не секрет, що Стівен Кінг, Джоан Роулінг, Паоло Коельйо, Фредерік Бегбедер, Джордж Мартін і Стефані Маєр – мільйонери. Не вони єдині, за межами України є чимало моїх колег, котрі заробляють на життя винятково написанням книжок, не лише художніх.
Чому в Україні інша ситуація?
Відповідь проста.
Книга – товар, про який українці забули. В більшості населених пунктів нема книгарень. Навіть якщо вони є, популяризацією читання не займаються або займаються слабо. Процес – не плечах навіть не видавця, а автора.
Ідеальною виглядає ситуація, коли протягом року в кожному українському містечку книгу одного автора купить 500 людей. Тобто якщо кожен день хтось в 42-мільйонній Україні буде купувати хоча б одну книгу улюбленого автора.
Статистика каже: українці втрачають інтерес до читання. Польові дослідження свідчать про інше – українці не мають ані інформації про книги, ані вільного доступу до неї. Втім це стосується також кіно, театру, музики, культурного продукту загалом.
Тепер – про інший аспект.
Згадайте скандал зразка 2011 року з книгою «Opportunity Ukraine», авторство якої приписують тодішньому президенту Віктору Януковичу. Мало того, що в тексті знайшли море плагіату. Янукович ще й легалізував чималі кошти під виглядом авторського гонорару. Котрий – читайте вище – нараховується за результатом продажу.
Навряд чи треба пояснювати, що на книжці, яку ніхто ніколи не бачив, бо «невидимість» пояснювалася рекордними продажами по всьому світу, були відмиті гроші. За схожими схемами у різний час виправдовували так звані приробітки політики Олександр Мороз, Ганна Герман та Сергій Лещенко.
Можливо, Олександр Корнієнко своїм закликом до депутатів: «Мала зарплата – пишіть книжки» мав на увазі реалізацію саме такого плану. Бо в інший спосіб, як я намагався пояснити, на письменництві заробити неможливо. Якщо ти видаєшся лише в Україні.
Андрій Кокотюха, «Експрес»
