5 червня 2019 року минає рік, як відійшов у засвіти і здійснив свій Великий Перехід до Бога світлої пам’яті великий трудівник Слова Петро Сорока… Пан Бог відміряв Йому у земному житті лише 62 роки… Попереду у Петра Івановича ціла вічність…
Я хотів би померти у сні
Од смертельного жала,
Щоб гаряча сльозинка душі
В Божі руки упала.
Хай без болю, без муки й борні
Інший світ озоветься…
Доля часто всміхалась мені,
Може, й тут усміхнеться.
Петро Сорока для мене – це Всесвіт, безкрайній і безмежний, це мільярди ще не вивчених, не досліджених, не прочитаних мною Галактик.
Світ Петра Сороки – безмежний.
Світ Петра Сороки сягає вічності.
Світ Петра Сороки – Божий світ, з усіма Його болями, тривогами, радісними, щасливими і щемними митями.
Світ Петра Сороки – Його Матінка-Україна, Його рідний край, Його Петриківський ліс, Його рідні Грицівці, Люди і той безмежний простір, який вміщувало в собі Його таке Велике, таке зболене Серце і така Світла, Щира, Оголена, як нерв, і Неосяжна Душа.
Дивімось на світ ЙОГО очима, згадаймо Його добрим словом… Нехай з наших столів не зникають вірші, проза, Денники Петра Івановича і тоді Він буде продовжувати мандри своїм Петриківським лісом разом з нами.
Читаю, перечитую Петра Сороку і ловлю себе на думці, що Все Він знав про свій Перехід до Пана Бога, так багато писав про це у своїх творах… Здається, краще і влучніше Петра Івановича про це і не скажеш… Так закінчуються «Лісові псалми» Петра Сороки:
Хоч горять край шляху явори,
Небеса і світ такі сумирні…
Я хотів би тільки восени
Відлетіти у Господній вирій.
Так, як відлітають журавлі
Крізь тумани й дощові накрапи.
Залишивши денник на столі
І в останнім реченні три крапки…
Життя Петра Івановича продовжується в його книгах, а книги Його мандрують світами… Вірю, Господь прийняв у свої обійми і подарував Царство небесне світлій Душі пана Петра, а ми пам’ятатимемо Його довіку… І доки пам’ятатимемо — Він житимете серед нас… Вічна пам’ять і блаженний спочинок світлій Душі Петра Івановича… Вірю, на Небесах Він молиться за мир, за Україну і за всіх тих, хто йому був дорогий і кого залишив на землі!
***
Як помру, не зміниться нічого
На землі цій грішній ні на гріш.
Може, лиш посивіє дорога,
По якій я бігав босоніж.
Буде все як завше, як одвіку,
Хоч безсмертя є ще де-не-де,
Та до мене відійшло без ліку,
Й після мене стільки ж відійде.
Чим тут перейматися? Не треба!
Бог для нас не пожаліє див.
Відійду у той куточок неба,
Де пішли усі, кого любив.
Хтось зрадіє, хтось, можливо, ахне,
Будуть сміх і сльози, і жалі…
І напевно праці не забракне,
Як не бракувало на землі.
_____
Повільно сіло сонце, і мені
Лишилася, мабуть, якась година,
Щоб дочитати у самотині
При світлі денному святого Августина.
Таке безсмертне світло небо ллє,
Така любов в душі неопалима,
Що та година більша, як моє
Життя, яке лишилось за плечима.
Наталія Лисюк
