Я десятки разів бував біля будинку-палацу Григорія Глібова у Чернігові, милуючись його красою. Але так, як показав його Віктор Кошмал, ніколи не бачив: з жовтими листочками в осінній калюжі, ніби крилатий корабель пливе з минулого у майбутнє…
Отже, вся суть у ракурсі, з якого показав фотомайстер об’єкт.
Він нічого не додав, не зрежисерував. Але він зупинив мить у такому важливому місці, де сходяться Поезія і Краса. І все звичне заграло по-іншому, з’явилося відчуття, що ось так ти ВПЕРШЕ бачиш улюблене місце.
Ота зупинена мить мені спала на думку після прочитання книги оповідань Валентини Мастєрової «На тому боці» (Харків, 2017). От вона, якщо говорити високими мірками, нічого, здається, нового не відкрила… Так, на тому боці – інше село, не таке, як моє рідне… Хоча я вгадую у цих образах натруджених дядьків і тіток, висушених пекельною сільською роботою, а деяких – горілкою. Багато знайомих мотивів, породжених злиднями радянського життя, а потім пострадянського буття.
Водночас, націлившись швиденько «ковтнути» перше невеличке оповідання «Сиродій», аби «пірнути» у світи письменниці, зрозумів, що так просто пробігтися сторінками книги не вдасться. Дівчинка (головний герой) розповідає, як вона чекає приїзду тата, який на заробітках.
Вона страшенно любить його, прагне у всьому йому догодити. І ось нарешті той, кого так з нетерпінням чекали і дідусь, і бабуся, і мама, і сестри, нарешті дома. Але тато якось на неї прискіпливо дивиться, зрештою одного дня на її невинну репліку він чомусь бурхливо реагує – кидає в неї тарілкою з борщем…
Що за дурниця?
Дочитуєш останні рядки цього твору, перечитуєш знову все спочатку, і враз розумієш, що тут, на 5 сторінках по-справжньому цілий роман про родинну трагедію, зраду жінки, яка у часи відсутності чоловіка завагітніла від іншого.
Про це немає ніде ні слова! Однак про згадане натякують якісь красномовні деталі поведінки діда, матері. А дівчинка вірить, що вона така ж, як і її дві старші сестрички, і має такі ж права, як й вони. Право на любов, на тепло. Але зрештою опиняється в лікарні, а далі в інтернаті, думаючи, що вона покарана за брудне платтячко, незаплетені кіски…
Ось такий ракурс, кут зору.
Погляд очима щирої дівчинки на свою родину, тата, маму, діда і бабусю. Здавалося б, банальна історія! Але вона зачіпає за живе, вражає до болю, проймає душу! Дівчинка-розумничка не винна, що народилася і прийшла у світ, де їй не раді, де вона порушила спокій, мирне життя родини…
Мабуть, талант письменника і у тому, щоб показати вічний сюжет зради з такого ось боку.
«Во ім’я сина свого» – теж важко назвати оповіданням. Роман на 8 сторінках! Сюжет про те, як чоловік-трудяга вбив свою дружину-п’яничку. Але… насправді батько взяв вину на себе за сина, якого допекла материна поведінка. Правда, прямо про це знову ж таки ніде не сказано. Але В. Мастєрова хоче, щоб читач сам доміркував, як стався подібний моторошний інцидент у селі.
Дуже поетично написане оповідання «Так плакало дерево» про те, як переселяли Сивки для облаштування військового полігону. Зворушливі й інші оповідання, повість «Мати».
Сергій Павленко
