«Критика методів і прийомів, які лежать в основі творів мистецтва, не може бути корисною ні публіці, ні художникові. Художник вивчає їх у себе в майстерні, публіці важливим є результат. Я щиро вважаю кращою критику захоплюючу або поетичну, а зовсім не ту, холодну і безстрасну, яка, намагаючись усьому знайти пояснення, не виявляє ні до чого ні ненависті, ні любови і добровільно відмовляється від будь-якої пристрасті.
При чому, якщо прекрасна картина — це природа, відтворена художником, то кращою критикою буде відтворення цієї картини в проникливому і піддатливому розумі. І найкращим аналізом картини був би сонет або елегія.
(…) Якщо критика хоче бути справедливою, вона повинна бути палкою, пристрасною, войовничою, вона повинна виходити з позиції суто індивідуальної і водночас такої, яка відкриває можливо більш широкі горизонти»
(Шарль Бодлер. Салон 1846 року)
200-річчя Шарля Бодлера (9 квітня 1821 – 31 серпня 1867) пройшло тихонько. Один з найбільших світових поетів, спільнотою визнаний «проклятим», екстравагантність якого зашкалювала і дратувала сучасників. Одного разу він прийшов у гості до знайомого, пофарбувавши волосся у зелений колір. Господар, знаючи Бодлера, нічого не сказав.
Наприкінці вечора Бодлер не витримав і запитав, невже ніхто не побачив, що у нього зелене волосся.
— Нічого дивного, мій друже, у всіх людей волосся зелене, — відповів господар.
Бодлер є також одним із найяскравіших критиків живопису. Він твердив, що художник без темпераменту не повинен малювати, бо все одно залишиться епігоном або еклектиком. А великим художником є той, який поєднав у собі простодушність із романтизмом.
Ці критерії Бодлера суголосні і мистецтву слова. Але нині, особливо нині, відомість того чи іншого митця залежить не так від критики, як від журналістики, яка не є професійним знавцем мистецтва, але бистра на забаганки публіки.
Медійне обличчя і мистець — дуже часто не співпадають. Але відоміші перші, тоді як мистецтво творять другі.
Євген Баран
