Невеличка літературна замальовка. Як більшість із вас знає, друзі, я живу в Івано-Франківську (нічого приховувати, у цьому ж місті маю кілька «шанувальників» із якимись несамовитими літературними ревнощами). Але мене на кожному кроці не перепиняють, хоча впізнають чимало людей і то не лише у в Івано-Франківську, а будь-де в Україні, часто у зв’язку з ютуб-каналом.
Годину назад повертався додому. Навперейми мені кинувся літній чоловік, 70-75 літ, із по-мистецькому розкуйовдженим волоссям:
– Я плету сітки біля церкви! Я Вас знаю! Ви – наш письменник! Я Вам дякую!
Я навзаєм подякував літньому чоловіку і… скільки треба людині? Часто лише доброго слова. Від його «наш письменник» мені котилися внутрішні сльози розчулення і зворушення…
Степан Процюк
P.S.
Ви — наш письменник… Наш супер письменник… Любимо і пишаємось Вами… І ревниво ставимось до розкуйовджених іванофранківців — можуть отак дитинно підійти, обняти…. Ловіть обійми з Львівщини, зі справжнього Франкового краю.
Ольга Фагараш
Вдячний, п. Олю, але той чоловік мене не обіймав…
Степан Процюк
Пане Степане, сьогодні поряд зі мною в маршрутці сиділа жінка, яка читала книгу. Я звісно ж поцікавився, що читає, бо то ж тепер така рідкість.
— Степана Процюка. Гарно пише, — відповіла пані.
Я звісно ж став казати, що й сам письменник, на що вона тільки зміряла мене поглядом. Мовляв, клинки підбиває…
Василь Тибель
P.S.S.
… Покійний буковинець Василь Бабух казав: письменників у нас багато — тролейбусів мало…
