Я підписана на кілька фейсбучних сторінок, де читачі висловлюються з приводу прочитаних книжок. Звичайно, кожний має право на власну думку і на власний допис, але існують все ж не тільки права на власну думку, а й правила граматики, періодизація літератури, елементарний добрий смак і елементарні знання з літературознавства, історії, науки загалом.
Коли читаю, що роман Кнута Гамсуна “Плоди землі” — соціально-побутова проза, то стає сумно, бо Кнут Гамсун працював у стилі модернізму. Від слова “післясмак”, яким надуживають автори дописів про книжки, стає не тільки смішно. Від цього слова реально починає нудити. А вже про прирівняння американського рабства до кріпацтва у Російській імперії, яке здійснив один із наших наймодніших нинішніх письмаків у своїм романі-бестселері, яким так захоплюються читачі й читачки, варто написати розлогіше.
Адже його твір почнуть вивчати в університетах. Немає прямих аналогій між рабством і кріпацтвом, бо кріпак все ж був правомочним, він був власністю пана, але через землю, до якої був прив’язаний, його могли продати, але разом із землею, родиною й інвентарем, натомість раб правомочним і у рабовласницьких суспільствах, і у США не був. Він навіть одружуватися не мав права, як не мав він права на освіту чи виховання дітей.
Між рабством і кріпацтвом існує базова різниця, вкорінена в системі права. І тут різниця між США і Росією полягає в тому, що в Росії усі, навіть дворяни були рабами царя, який міг не тільки селян, а й дворян, напр., декабристів, позбавити усього й заслати до Сибіру. Декого, напр., Чаадаєва цар Микола І взагалі проголосив божевільним — і його таким і уважали без лікарського діагнозу.
Отже, Микола І був не тільки офігезним літературознавцем і головним цензором у Росії на повну ставку, а й психіатром на пів ставки. Натомість у США вже наприкінці 18 ст. була прийнята Конституція, яка й стала основою прогресу США.
У Росії ніколи не було конституції, після 1906 року вона також була номінальною. Народ російський ніколи так і не сприйняв конституції, любив свого царя-батюшку, якого згодом замінив Лєніним-Сталіним-Брєжнєвим-Путіним.
Я це веду до того, що наші письменники мали б все ж бути освіченішими, коли починають писати українські варіанти вестернів. До речі, першим саме Шевченко почав проводити певні аналогії між рос. царизмом і американським рабством. Однак читаючи “Лексикон” Плюшара, зокрема статтю про Джорджа Вашингтона, він чудово зрозумів, що саме США з її Конституцією і без монарха є найпрогресивнішою державою, що за цією державою майбутнє, про що й сказано у поемі “Юродивий”: “Коли / Ми діждемося Вашингтона / З новим і праведним законом? / А діждемось-таки колись”.
Неможливо сподіватися на добру літературу з таким слабким інтелектуальним багажем, як у наших сучасних письменників. Шевченко не був би генієм без постійної самоосвіти. Для інтересу — просто прочитайте статтю “Лектура Шевченка” у новій “Шевченківській енциклопедії”, яка є у вільному доступі. У літературі не працює правило: сів — і написав. Тобто воно працює, але виходить у такому разі фігня. Щоб написати щось вартісне, треба не тільки вміти писати, а й багато знати.
Роксана Харчук
P.S.
Щодо читачів і власної думки, нещодавно “Атлантик” надрукував статтю про те, “ЩО Ґудридз робить із видавничим світом” (підзаголовок: “Авторів оддано на поталу людям, які навіть не утруднюють себе читанням їхніх книжок”. В Україні це явище розцвіло, наскільки я можу судити, останніми роками. І якщо раніше все зводилося до “зайшло-не зайшло”, то тепер ці “інфлюенсери” (частіше “інфлюенсерки”) знаходять колоніяльні мотиви навіть у казці про ріпку.
Сергій Сингаївський
Так у нас головний інфлюенсер — Віталій Чепинога, цей продажний журналіст, який вже вийшов у тираж в політиці, свого часу був секретарем самої Тимошенко. Що він смислить в літературі? Але він у нас тепер — авторитет. Геть знищують і літературу, і критику. Думають, що після них — хоч потоп. Ні, потоп усіх нас накриє.
Роксана Харчук
Чого захотіли Ви, пані Роксано — знань! Голова тепер зовсім не для того… Простий приклад. Років шість-сім тому починаю першу лекцію з історії кіно, на першому курсі майбутніх режисерів. Майже всі – учорашні школярі. Двоє дівчат, тримаючи в руках гаджети і поглядаючи на мене, тицяють пальчиками у телехвон. Зрештою, підходжу до них, запитую: “Що ви там шукаєте?”. Вони, трохи зніяковіло: “Та ми перевіряємо, чи правильно ви кажете…”. Моя відповідь: “Я сорок літ вивчаю історію кіно, а ви вже на сороковій хвилині знайомства з ним мене екзаменуєте. Замість того, щоби собі щось в голову вкладати, записувати, скажімо. Невже ви думаєте, що в роботі над фільмом усе, що вам треба, це гаджет, от ся чарівна скринька?».
На жаль, саме так і думають. Нічого забивати голову, тіпа, усілякими дурницями. Натиснув на кілька клавіш, і вже там структура майбутнього кіна прозирає. Є зразки, є, тіпа, готові рецепти, тіпа, як і що в кіношній каструльці, тіпа, готувати. Добре, що не доживу я до тих, тіпа, щасливих часів, коли от сі дєвочки й хлопчаки будуть погодою в кіно заправляти. Утім, чого це я, – дожив, тіпа, і я, і всі ми. Тіпа… Трохи, даруйте, тіпає…
Сергій Тримбач
А забери в них ті гаджети — порожнеча порожнечею.
Марія Чендей-Трещак
