Культура

Шизоїдний симбіоз Миколи Куліша

Сьогодні 130 років від дня народження драматурга Миколи Куліша. Пишу про нього у книжці нарисів про наших класиків «Відкинуті і воскреслі» : «Розіпнутий поміж червоним та синьо-жовтим. Саме так склалася доля видатного українського драматурга Миколи Куліша (1892-1937 рр). Його доля була ущерть наповненою великими і страшними контрастами. Народився у наймитській родині. Мама Уляна рано померла, батько Гурій був алкоголіком. Здавалося, що хлопчика рано висушить наймитське життя. Проте видряпався! Вижив також у неспокійні отроцькі та парубоцькі роки, хоча не раз Біла Пані обдавала крижаним подихом. Постійно пориваючись до незвіданих галактик відчуттів та почуттів, любив свою дружину Антоніну і свою одружену Музу, із якою вів довгу переписку, Олімпіаду Маслову-Корнєєву, яку називав Ладушкою…

Був більшовиком, що симпатизує українській крові і пам’яті. У своїй «Патетичній сонаті», яка спершу потрясла, а потім перелякала радянську театральну Москву початку 30-их, вже звучатиме на повен голос, наперекір усьому соцреалістичному канонові: «Ми, Ступай-Ступаненки, хочемо, щоб нація наша чужих чобіт не чистила! Пора! Вільними стати пора! Мусимо сісти на коні й мчати по наших козацьких степах разом з орлами і вітрами!»

У самому серці СРСР було (звісно, за несподіваним недоглядом, а, може, волею Провидіння) поставлено драму, яка підривала однозначність дозволеного ситим рабам радянського мистецтва! Страшно зараз читати його п’єсу «Патетична соната». Роздвоєння, сумнів, туга і мука вчуваються там у кожнім абзаці, квилять із кожної крапки та коми… У його червоних є щось незримо-українське. У його українцях-«жовтоблакитниках» є справжня бацила комуністичної віри, що лише допіру задрімала. Трагізм цієї великої п’єси не лише у чесному зображення радянського пекла, яке прикрито фіговим листком фанатичної більшовицької віри деяких героїв. Трагізм, як на мене, ще й і в тому – а може найперше в тому! — що протилежні цінності – комунізм і побудова незалежної держави тут, попри певну поляризацію героїв, переплітаються химерними отруйними шовковими нитками…

Трішки відмотаємо назад. Врешті , після першого успіху своїх п’єс в Україні, ще до початку страшних 30-их, сім`я Кулішів починає жити у тодішній столиці — Харкові. Микола Куліш, у супрязі з Лесем Курбасом, починає творити модерний, не лише український, але і європейський театр, про що пізніше писали багато разів. Але знову не питайте, чого ми ще не маємо нобелівської премії з літератури, чому так важко стаємо на мистецькі ноги, часто скочуючись у розважальність чи вторинність. Відповідь-далі.

У 1929-ому році драматург побував, у складі делегації українських письменників, на зустрічі зі Сталіним. Він уже був автором «97», і «Комуни в степах», «Отак загинув Гуска», і «Народного Малахія», «Патетичної сонати». Кажуть, що це він звернув увагу сухорукому вождю, що в СРСР повсюди ставиться п’єса Михаїла Булгакова «Дні Турбіних», із виразними російсько-шовіністичними нотками. Сталін, мовляв, промимрив, що п’єса «капельку полезна», то нехай іде. Пізніше слідчий нагадав Кулішу випади проти улюбленого сталінського письменника…

До речі, Сталін не спілкувався з Булгаковим, який вимолював зустрічей і писав замежово сервілістичні п’єси про сталінське дитинство. Але Сталін любив чимало творів Булгакова, і тому були створені всі умови для повноцінної творчої праці. Автор культової «Майстра і Маргарити» помер у 1940 році від власних хворіб. А Микола Куліш…

Кажуть, Микола Хвильовий носив час до часу на грудях червоний і синьо-жовтий банти. Герої «Патетичної сонати» Миколи Куліша теж змішали у своєму серці ці кольори, а найдужче — їхній творець, сам автор… Цей шизоїдний симбіоз, бо не можна примирити вогонь та воду у ніжному танцеві, мав і переваги. Він спершу збивав з пантелику навіть стовідсоткових романтичних радянщиків, як-от режисера московського Таїрова, що взявся поставити драму! Але потім… Потім у більшовицькій «Правді» розпочалася істерія із словесних прокльонів, де «націоналістична контрабанда» ще не була найміцнішим словосполученням! «Патетична соната» на кілька десятиліть випадає із сценічного життя, як і інші твори Миколи Куліша…

Почалися арешти. Лесь Курбас, із яким Микола Куліш створив геніальний симбіоз автора і режисера, із нелюдським стогоном просить тих, хто тішиться від власного державного садизму: «Дозвольте мені, живому, жити!» Від 1935-ого року Микола Куліш перебуває у соловецькій одиночній камері. Це була кара за віру в українську патетичну сонату всередині кремлівського червоного царства. Переживши тортури, які ми не можемо усвідомити, Микола Куліш, у пориві невимовного мучеництва, пише прохання, щоб його… розстріляли.

Думаю, до такого стану його доводила цілісна віра у подвійні, несполучні цінності… У хвилини відносної рівноваги він піклується про свою сім’ю, чи не гинуть голодною смертю, пише дружині, що передасть свої золоті зуби, бо тут їх йому не дуже треба… Він у покаянних листах називає себе «грішником», самознищується, просить наркома Єжова дозволу працювати з іншими в`язнями, кається у якомусь дріб`язку… (Таки скажу це — вже довше працюючи над такою тематикою, не можу писати ці рядки без сліз у прямому значенні — за що нашій літературі така хрестна дорога, чи не найважча у всіх літературах світу!?) .

З одиночки його випустили. Але — лише до Сандармаху, де розстріляли вкупі з Валер’яном Підмогильним, Лесем Курбасом, Миколою Зеровим, Павлом Филиповичем, іншими видатними українцями…

Не віддаймо на поталу Україну, за яку вже пролито ріки мученицької невинної крові».

Степан Процюк

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.