Думала, не писатиму більше негативних дописів про книжки живих українських авторів, бо навіщо ці негативні емоції на тлі війни? Нам і так тяжко. Люди стараються, пишуть — розвивають українську мову, протистоять рос. письменству, кенселять його з усіх сил. Одначе я просто не можу не написати відгук про роман «Ключі Марії», що його у співавторстві сотворили Курков із Винничуком, а видавництво «Фоліо» видало у 2020 році.
Роман карколомний — про тамплієрів, хрестові походи, в яких беруть участь галицькі русини (саме так — щоб усім було зрозуміло), про чорних археологів, які темною нічкою розкопують могили на території Софії, присвічуючи собі мобільником, камуфлюючи розкопки дерном, — і все це сходить копачеві з рук. Курков писав сюжет, що розвивається у Києві в наші дні, Винничуку дісталися події німецько-радянської війни у Львові і Кракові.
Дивно, що Винничук пише про професора Куриласа, який досліджує літопис Ольгерта, як викладача Львівського університету і в часи 2 Речі Посполитої. Насправді у той час у Львівському університеті українців серед професорів не було. У той час український університет був таємним, українці вимагали від польської влади відкрити його у Львові. Адже в австрійські часи у Львівському університеті була українська кафедра, на якій, як відомо, викладав Грушевський. Поляки ж відмовили українцям у праві мати україністику.
Однак Винничук традиційно створює у своїх романах картинку неіснуючого Львова часів міжвоєнного двадцятиліття — міста безконфліктного. Такий же Львів постає і на сторінках «Танга смерті». Читач його творів може зрозуміти, що саме совки принесли до Львова горе. А до 1939 року у цім місті панувало благоденствіє. От тільки не зрозуміло, чому бандерівці тероризували польську владу.
«Ключі Марії» — роман пригодницький із елементами фентезі й містики. Його автори юзають образ Богородиці, бо її молоко, що є своєрідним архаїчним наркотиком, дарує людям довголіття і неймовірну силу. Марія переживає реінкарнацію. Вона — це й Іштар, і Орлеанська діва, і Ріна, що займається чорною бухгалтерією у сучасному Києві, й Арета, що убиває німецького офіцера як полумʼяна мельниківка.
Шевченко, який першим в українській літературі переосмислював образ Богородиці, мабуть, засмутився б. Жадан свого часу трактував Марію як анархістку, але й він не додумався до молока Богородиці, що врятує Київ від московської навали.
Висновок у мене один: був колись соцреалізм, був і нацреалізм, а тепер настала пора якогось євросоюзівського реалізму. Я ледве домучила ці 500 сторінок, навіть подорож чорного археолога Бісмарка до Греції не допомогла.
Про мову твору і стиль взагалі говорити не доводиться. Аксакалам українського письменства мало б бути соромно за таке письмо. Але їм не соромно. Соромно мені. І це моя проблема. Але роман просто смішний, дитинячий і безпорадний попри всі «знахідки» із використанням компʼютерних ігор включно. Не треба цієї пропаганди і знахідок. Читачеві потрібні добре написані і розумні книжки.
Роксана Харчук
