Щойно з Олешні.
З київським десантом на чолі з неперевершеною Галиною Дацюк.
Десант цей традиційний і результативний: упертим і послідовним поверненням Софії Русової він так змінив ментальність донедавна совкового й депресивного українського села.
«Приїхали землю в селян відбирати!»
«Бандерівці привезли в село панів-капіталістів!»
Дві ці чутки рознеслися всіма закутками загубленої з-поміж лісів під білоруським кордоном чернігівської Олешні таким несподіваним громом, що центральний майдан навпроти колишнього маєтку Русових-Ліндфордів враз заповнився вщерть різновіковим місцевим людом.
Якраз на ту пору з кількох автобусів, що мали київські номери, стали виходити вбрані в українські національні строї різновікові пані та панянки.
— Перша думка, що мені прийшла в голову від тої картини: нароблять ці скандальні жінки тут рейваху, — згадує той знаковий для новітньої історії села епізод директор місцевої школи Петро Григорович Куліш. Тоді він, вихований радянським вишом учитель, лиш приглядався до приїжджих киян та закордонних гостей. Нині Петро Григорович — найпалкіший прихильник тих «скандальних жінок» та ревний послідовник їхньої справи.
Малоговіркий, мужній, він сьогодні розчулив тим, що таки пустив непомітно сльозу, коли приймав від нас скромні подарунки для школи. (Ними ніколи не балували сільських дітей владні чи грошовиті сучасні вельможі). А тими «скандальними жінками» виявилися активістки жіночих організацій Києва, які вперше (літо 1991 р.) приїхали на Батьківщину Великої Українки (так називали її за кордоном ще за життя).
Дивовижний факт.
У Софії Ліндфорд не було ні краплини української крові. Народжена в Олешні від батька-шведа і матері-француженки. У 18-ліньому віці перетнулася її доля з долею українського патріота Олександра Русова. Та так, що зі світлою пам’яттю про нього та з Україною в серці жила до останнього подиху свого довгого життя.
Платила за цю любов дорогою ціною: неодноразовими тюремними ув’язненнями, передчасними смертями чоловіка й тримісячної їхньої дитини, виснажливою й невдячною громадською працею на ниві українського просвітництва, вимушеною і безрадісною еміграцією.
Ім’я ж її упродовж багатьох десятиліть згадувалося тут лише в негативному плані: пані-капіталістка, буржуазна націоналістка, запроданка і зрадниця інтересів трудящого народу.
А той стихійний кількатисячний мітинг із потрясаючою свідомість кожного незнаною доти гіркою й очищаючою душу правдою так провела київська журналістка Галина Дацюк, що про нього з теплотою в серцях і сльозами на очах згадують і нині мешканці Олешні.
Сьогодні ж відзначали вже 162-й Софіїн день.
Поклонилися праху батьків Софії, який покоїться біля збудованої ними сільської церкви, першому їй пам’ятному знаку, що в центрі села. Учні Олешнівської десятирічки, яка в цьому році відзначатиме 25-річчя присвоєння їй імені Софії Русової, дали дивовижний концерт.
А потім були Ріпки – маленький районний центр. За радянських часів був відомий тим, що звідси від ранньої весни й до пізньої осені стало роз’їздилися в усі закути Чернігівщини та й сусідні області валки підвод, так званих, «горщошників» — не околгосплених індивідуалів, які мандрували тижнями від села до села, пропонуючи селянам свій нехитрий і такий потрібний у кожній хаті крам – гончарні вироби.
Ріпкинське гончарство з «чорної» і «голубої» глини тепер тут знову відновлюється. Але не помилюся, коли скажу, що активніше відновлюється тут генетична пам’ять, національна свідомість. Особливо з-поміж молоді. І це тому, що в центрі Ріпок діє незвична Українська гімназія ім. Софії Русової.
Незвичність її в тому, що в основу навчального процесу місцеві педагоги-ентузіасти на чолі з директоркою Наталією Миколаївною Корж, поклали концепцію нової української національної школи, розроблену їхньою видатною землячкою.
Саме на базі такої гімназії створено громадську організацію – «Асоціація освітян імені Софії Русової». І саме цей день відбулося її чергове засідання. Йому передували відкриті майстер-класи з малювання, вишивання, інших народних ремесел, що проходили в гімназії під гаслом «Використання педагогічних ідей С. Русової в організації освітнього процесу».
Позитивні враження зашкалють.
Направду-таки, і в Олешні, і в Ріпках навчаються вільні діти – мислячі, самодостатні, патріотичні, позбавлені рабської психології. Проте таких закладів і в області, і в Україні надто мало..
Що ж до обговорюваних на засіданні асоціації питань, то варто виділити найгостріші. Ось ті, які стосуються галузевого міністерства.
Чому й досі, на 28-ій річниці Української незалежності нашу школу потрясають наспіх придумані й необгрунтовані експерименти? Чому після так званої післятабачниківської руїни всього українського, національного в нашій освіті в кожній новій концепції нової української школи знову уперто витруюється національний компонент?
Чому ігноруються в таких концепціях напрацювання справжніх національних педагогів із великої літери Григорія Ващенка, Софії Русової, Івана Огієнка, Миколи Ушинського?
Є питання й до місцевої влади та громади.
Чому чиновники обласної державної адміністрації двічі зневажили звернення асоціації русівців щодо присвоєння обласній науковій універсальній бібліотеці імені справжньої її засновниці Софії Русової?
З якої причини консервативне й непатріотичне керівництво цієї бібліотеки так тримається за ім’я Володимира Короленка, який не має до цього закладу ніякого стосунку?
Чи етично під егідою заснованого при бізнесовій структурі благодійного фонду імені Софії Русової в Чернігові проводити на території напівзруйнованого колишнього обійстя Лінфордлів-Русових для відпочивальників пансіонату «Голубі Озера» концерти, зорієнтовані виключно на пропаганду російської культури?
Схоже, до розв’язання цього дратівливого питання небайдужа громадськість Чернігівського краю має повернутися заново.
Микола Тимошик
