На нашому курсі факультету журналістики Київського держуніверситету імені Т.Шевченка аплодували після закінчення лекцій тільки двом викладачам — Миколі Дем’яновичу Хмелюку та Анатолію Григоровичу Погрібному. Першому частіше, бо він пройшов комуністичні концтабори, мав виболений погляд на російську літературу, яку не любив, але знав досконало.
Другому рідше, бо всі ми прийшли з радянської школи зі свідомо насадженою нам нехіттю до української літератури. Ну, як було любити літературу з отою тичинінською «Партія веде»? Чи із сосюринською патетикою «Я комсомолець – стріляй!»?!
Проте саме Анатолій Погрібний повернув нам нормальне ставлення до рідної літератури. Скажімо, досі пам’ятаю його лекцію про Тичину, коли особливо вразив факт, що югослави видали антологію інтимної лірики, у якій був Тичина на почесному місці. І, звісно, коли ми, 
студенти, спраглі до кохання, читали «О, панно Інно», то дивилися на Тичину вже без отих «не на Рейні, не на Марні — в МТС пошлем друкарні»…
А ще коли Анатолій Погрібний розповів про захоплення Тичини українською революцією…
Анатолій Григорович Погрібний появився на світ 3 січня 1942 року, а покинув — у жовтні 2007 року після тяжкої хвороби. Батько його загинув на фронті у 1941, так і не побачивши сина. А мати, Софія Зимбалевська, вчителька, прожила довге життя, аж до 2002 року. Гадаю, що і в село Мочалище Бобровицького району, на батьківщину, Анатолій Григорович тривалий час їздив саме завдяки матері. За спогадами Тетяни Череп-Пероганич, там, над гаражем, він збудував другий поверх, який і став його літнім кабінетом.
Професор Анатолій Погрібний був літературознавцем, який, скажімо, відвойовував з непам’ятства імена Бориса Грінченка та Якова Щоголіва. Але багатьом запам’ятався на посаді першого заступника міністра освіти незалежної України — фактично, він був міністром. Зробив немало і для шкіл Чернігівщини. Скажімо, саме Погрібному чернігівська «Просвіта» завдячує рішенню про присвоєнню школі в Олешні імені Софії Русової. Завдяки Погрібному в школи Чернігівщини надходили і перші комп’ютери, коли вдавалося їх визволити із загребущих столичних рук…
Знаєте, як приємно було засідати в Головній раді всеукраїнської «Просвіти» зі своїми викладачами Анатолієм Погрібним та Олександром Пономарівим! Тим паче, що й по характеру професор Погрібний був мені близьким — запальним, нетерпимим до антиукраїнської нечисті. Я радий був одного разу приймати його і в історичному приміщенні чернігівської «Просвіти» по вулиці Хлібопекарській, 10. Ціную і нагороду Всеукраїнського педагогічного товариства імені Григорія Ващенка, яку вручав професор Погрібний…
Його радіопередачі на захист нашої мови «Якби ви вчились так, як треба» — важливі й сьогодні. Тут ми вже чуємо не тільки гарячого в захисті мови, але й розважливого за впливом на слухача оратора. Ці передачі можна «крутити» й сьогодні… На жаль, вони досі актуальні.
Василь Чепурний
