У внутрішньому дворику Київського університету імені Бориса Грінченка письменник Степан Процюк зустрічався з читачами і презентував свою нову, щойно видану книжку «Відкинуті і воскреслі». Одна простодушна студентка з нетерплячки совалась на стільці, аж поки улучила момент, аби спитати: «Нам на парах сказали, що маємо змогу побачити живого класика. То як воно – бути класиком?»
Сьогодні уродини Миколи Орловського, перший день пам’яті Миколи Петровича. Згадую роки роботи під його орудою у часи становлення українського парламентського телебачення. Багато було цікавого, нового, іноді навіть екстремального. А коли, часом, «парламентські будні» вже геть діставали, просив Орловського на декілька днів відпустити подихати чистим гірським повітрям, побродити заповідними стежками, поспілкуватися із щирими гостинними верховинцями, знову зануритися у вир непростого життя горян.
Росіяни не вірять, що в Криму палили українські книжки. Усі фото та відео називають постановочними. Чому не вірять? Кажуть, не логічно. Нащо добро палити, якщо можна здати на макулатуру і гарно підзаробити. Погоджуюсь, фото справді постановочні. Вони демонстративно спалили пару десятків книжок, а решту таки відправили в утиль. На «бояру» гроші потрібні…
Після кількох днів святкувань, коли усі смакові рецептори, здавалось би, притлумлені, і організм не очікує більше жодних кулінарних сюрпризів, а, радше, не спроможний до них, є вихід. Потрібно на кілька годин спинитися, а краще хоча б на пів дня.
На нашому курсі факультету журналістики Київського держуніверситету імені Т.Шевченка аплодували після закінчення лекцій тільки двом викладачам — Миколі Дем’яновичу Хмелюку та Анатолію Григоровичу Погрібному. Першому частіше, бо він пройшов комуністичні концтабори, мав виболений погляд на російську літературу, яку не любив, але знав досконало.
