Культура

Співець Києва, Аттила Могильний…

Це дорога від окупації,
по ній іде чоловік.
Танки горять край дороги,
і все навкруги мовчазне.
Цей чоловік — твердий,
він уже пройшов пекло,
і він готовий пройти знову.

Він може себе вдовольнити
самим життям,
він знає ціну життю.
Цей чоловік — мій народ.
Танки горять по всьому обрію,
і мій народ створює себе —
я не знаю такої сили,
котра може його зупинити.
… Чоловік іде дорогою.
Іде жменька попелу,
що веде за руку дитину.
Славмо.

(Аттила Могильний. Обриси міста. К. 1991)

Я подивований, чому Аттила Могильний (1963 – 2008) — цей співець Києва, і саме з ним потрібно уособлювати образ столиці на переломі епох, завершує свою другу збірку цим незбагненно пророчим віршем.

Могильний — творець поетичних циклів. Так само вони домінують у збірці «Турмани над дахами» (К. 1987). Місто, людина, шукання любови. «Вірші — це у нас родине», – писав Могильний у першому вірші циклу «Чоколівка».

Надзвичайно пластичний, музикальний вірш у Могильного, не дивлячись, що він віддає перевагу верлібру і білому віршеві.

Драматизм проривається у його віршах. Можливо, він передчував свою долю, долю справжнього поета, який не витримав зміни епох, спаливши себе романтичною закоханостю у поетичне слово.

Євген Баран

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.