У Шевченковому університеті презентували книгу спогадів про Віталія Святовця. Він знову прийшов до своїх студентів – майбутніх журналістів. Прийшов у книжках, навчальних посібниках, словниках.
Отже, в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка добрим і вдячним словом згадували Віталія Федоровича Святовця, кандидата філологічних наук, доцента, літературознавця, письменника. А запросив до розмови про цю світлу людину Іван Забіяка, кандидат історичних наук, лінгвіст, журналістикознавець. В аудиторії – першокурсники, журналісти відомих видань.
Завітала сюди і дружина Віталія Федоровича Святовця – Марія Дмитрівна. Звичайно, був і привід для теплих споминів та щирого пошанування – вийшла у світ книга про Віталія Федоровича «На таких тримається світ». Її упорядкували Іван Забіяка і Марія Святовець.
4 грудня 2017-го відійшов у засвіти Віталій Федорович.
Гортаючи цю книгу, раз-по-раз пробивається думка, що він знову з нами – дивовижний дослідник Слова, вчений, педагог, який умів бачити цей світ так, як ніхто інший – тонко, творчо-образно, в художніх деталях і оригінальних, яскравих порівняннях.
Бо його Біблією, як зазначає Іван Забіяка, була художня література. «Знанням напам’ять кількості текстів вражав. Як віруючі відповіді на всі питання можуть підтвердити цитатою з Біблії, так і Віталій Федорович міг підтвердити цитатою з якогось твору. Така обізнаність не могла не вражать і не захоплювати як студентів, так і колег».
Отже…
«На таких тримається світ».
У книзі декілька розділів, один з яких має назву «Злитки чистого золота». Тут уміщено нариси, які у різні часи написав Віталій Федорович про колег, письменників, журналістів. Про кого саме мовлено? Чимало зіркових імен: професори Олег Бабишкін, Михайло Веркалець, Дмитро Прилюк, Анатолій Погрібний… Їхні творчі портрети з великою любов’ю і шаною виписав – вималював Словом! – автор, себто Віталій Федорович.
Це не просто нариси.
Послухаймо, що каже пан Забіяка:
«Так, як писав Віталій Федорович про своїх колег, навряд чи вдасться комусь іншому. Він, переказуючи факти з життя людини, які просив йому розказати, оформляв їх через систему образів і образності. І так, як він це робив, умів тільки він. Жив в образах, жив в образності. Він не мислив себе поза цими категоріями».
А другий розділ – вже спомини про те, яким він був, Учитель (для авторів цього допису), дослідник Слова, людина, на яких і справді тримається світ. Теплі, зворушливі, сердечно-щирі рядки від Богдана Березицького, Валентина Бугрима, Тетяни Василик, Бориса Войцехівського, Наталії Гомель, Олександри Гострої, Михайла Гуця, Валерія Довгая, Віктора Євтушенка, Віктора Жадька, Івана Забіяки, Івана Іваницького, Леоніда Ісаченка, Максима Карася, Володимира Качкана і багатьох інших.
Річечки споминку в книзі…
Поетеса, доцент Ольга Ольхова пише: «Він заходив до аудиторії як до ошатної зали – стрункий, статечний, зосереджений – і починав лекційну розповідь завжди з якоїсь художньої деталі. Це ніколи не був монолог, навіть коли говорив лише він – у кожній його репліці були голоси письменників, яким він так майстерно «надавав слово», що пара перетворювалася на живу і емоційну виставу. Художні образи в його вустах ставали живими героями, він пояснював не просто їхню функцію у тексті, а давав відчути їхню енергію, придивитися до них, як до мистецьких витворів, насолодитися і посмакувати ними…».
Валентин Бугрим згадує:
«Віталій Федорович був людиною великої і щирої Душі, добропорядною, справжнім інтелігентом. Високий, але ніколи не дивився зверхньо, завжди уважний, він розмовляв тихо, ніби приглушеним голосом. Я ніколи не чув, щоби коли-небудь чи тим більше на когось він підвищував свій голос…».
Почуємо й поетесу, головного редактора журналу «Дзвіночок» Лесю Пилип’юк:
«Віталій Федорович у своїй творчості – неповторний. У нього свій стиль, своє бачення, своя мудрість. Негусто на нашому полі таких подвижників, майстрів рідного слова, яким був Віталій Святовець. Своїми знаннями історії літератури і мови, секретами літературної творчості ділився з усіма щедро, ніби з обов’язку, ніби виконуючи Богом дану місію – просвіщати, просвіщати і просвіщати. Його можна було слухати годинами, незважаючи на притаманну йому манеру говорити повільно. Ніби смакуючи кожне слово, кожен звук рідної мови, якою гордився, упивався нею, як нектаром… Він був, якщо можна так сказати, українцем-аристократом, ідеальним українцем…»
А ось слово професора Володимира Качкана:
«Віталій Святовець завше виглядав, як кажуть галичани, «по-панськи»: до педантизму охайний, виголений, він, коли зустрічав мене в місті або уже перед самим входом до Інституту, одразу ж по-приятельськи усміхався, протягував руку і зупинявся миттєво: «вітаю, друже. Як маєшся? Що нового біля тебе».
Зачинає спогад і поет, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Петро Перебийніс:
«…Славетний інститут познайомив мене з великим учителем талантів, безмежно обдарованим науковцем і письменником Віталієм Святовцем. Важко уявити нашого друга сердитим чи роздратованим. Його сонячне обличчя завжди випромінювало божественну доброту…»
Журналіст, письменник Леонід Ісаченко:
«…Його лик, переконаний, світив кожному. Своїм бубнявим голосом, своїм прискіпливим поглядом він усотався в кожного з нас, ніби дим від святкової ватри. Минули десятиліття, а він зринає в пам’яті, ніби ось, шойно з аудиторії вийшов. Пішов десь до Жовтого корпусу, бульваром Шевченка. Піднімається сходами і рахує їх мовчки…»
Професор Микола Тимошик:
«Це був викладач високої професійної й моральної проби… На його пари студенти йшли охоче. Бо знали, що доцент Святовець навчить легко шукати оті «зорі в калюжах», яких і до випускного року низка студентів так і не помічала…».
Нині без Віталія Федоровича якось і в університетських стінах незатишно. Пропікає думка, що в державі й понині ще не так, як належало б, поціновують і шанують тих, хто має великий талант, тих, на кому й тримається ця земля. Ведемо до того, що зовсім не безхмарною була науково-викладацька стежина Віталія Федоровича. Він болісно переживав, коли штучно скорочували години лекційного навантаження, коли відводили на другорядні «навчальні рейки» його тематику, коли тимчасово торжествувала «сірість»… Носив у собі свої тривоги… Але і жив наукою, літературою, досліджував, писав, в тому числі й чудові дитячі книжечки. Й безмежно радів живому спілкуванню з усіма, в тому числі з природою, знав навіть її таємниці. Недаремно ж одне з дитячих оповідань так і назвав: «Стежка, якою ходять гриби». А ми знаємо, якою доброю і твердою стежиною йшов по життю великий інтелектуал, аристократ духу – Віталій Федорович Святовець.
До речі.
Того дня, в університетській аудиторії Іван Михайлович Забіяка розповів студентам ще про одну книжку, яку він упорядкував, її назва – «Скільки років українцям?» авторства Матвія Михайловича Шестопала, декана факультету журналістики у 1955 – 1957 роках, літературознавця, письменника, який за свої погляди потрапив у немилість до комуністичного режиму, зазнав переслідувань за проукраїнські погляди. Книгу вперше видано в Україні, це – велика комплексна праця Матвія Шестопала, присвячена слов’янству.
Леонід Фросевич, Світлана Фросевич,
«Український репортер»
На заглавній світлині: упорядники книги «На таких тримається світ»
Марія Святовець та Іван Забіяка
