Нова книжка есеїстики Степана Процюка «Відкинуті і воскреслі» — це нариси про знакових українських письменників, долі яких вражають не менше за творчість. Несподівані ракурси добре знайомих постатей захоплюють і бентежать.
Свою думку про написання цієї книги сам Степан Процюк пояснює так: «Українцям і українській літературі кілька століть прищеплювали комплекс вторинності. Він починався ще всякими валуївськими циркулярами та емськими указами, а розквіт буйним цвітом за радянського часу. Водночас більшість великих національних літератур, які разом становлять масив світової літератури, розвивалася вільно, принаймні кілька останніх століть! Ось і причини того, чому українська література не знайшла належного поцінування. Це ще одне нагадування про величну і страшну долю багатьох наших письменників, про ціну слова, сплачену ними… Із біографій видатних людей можна чогось навчитися лише тоді, коли сама людина має волю до змін».
В цьому виданні Степан Процюк взяв на себе дуже непросту місію, і, мабуть, таки свідомо, повернути українцям духовну спадщину, їхніх же українських класиків, але так, аби їх могли викладачі та вчителі донести зрозумілою мовою до сьогоднішніх молодих читачів. Здавалось би, це майже непосильна ноша, проте п.Степан тонко і глибоко, невеликими штрихами, так і хочеться сказати – мазками, відкриває нам письменників зрозумілою, доступною літературною мовою, і при тому – коротко. Автор відмічає тільки справжні риси кожної персоналії – і як письменника з його програмовими і не тільки творами, і як людини насамперед (його індивідуальність). І одразу приходить відповідь на питання, чому той чи інший письменник писав саме такі твори.
Для такої подачі якнайкраще підходить стиль есеїстики – адже цей жанр передбачає невеликі тексти, в яких автор чітко і виразно може передати свою думку, парадоксальна манера мислення, своє бачення конкретної теми. Як правило, есе виражає нову, суб’єктивну думку про щось. І при цьому не претендує на вичерпне трактування теми.
На сьогодні великі монографії читають хіба що власне науковці-літературознавці. А вже як хто із студентів чи вчителів візьме труду прочитати текст (есей) хоча би про одного письменника, то без перебільшення, цю книгу вже не зможе відкласти в довгий ящик, поки не прочитає її до кінця. Вона своєю енергетикою просто не відпускає.
Переважна більшість есеїв було надруковано в такому рідкісному інтелектуальному виданні, як газета «День», що також багато про що говорить. І ще вражає, що назва кожного есею цілковито відбиває (дає точну і лучну характеристику) кожному письменнику. Як приклад, розповідь про Івана Нечуя-Левицького, якого автор назвав «Вічний парубок української літератури»
«…Це певний магнетизм творів Нечуя-Левицького, їхня особлива енергетика…Своїми творами з болісними шуканнями відповідей, з елементами гумору та сатири в зображенні гірших рис національної ментальності, тонким і зворушливим описом кращих, вартих захоплення ментальних рис цей письменник є одним із перших у незримому пантеоні національної класики. Він жив тільки літературою і заради літератури. Поза літературою не було у нього нічого», – надзвичайно влучно каже критик Сергій Єфремов про Івана Семеновича Нечуя-Левицького, вічного парубка, одруженого з українською літературою». Ми навіть гадки не припускали, коли читали про Кайдашів, про Параску і Палажку, та й до цих пір при нагоді згадуємо цих героїв, коли треба образно передати свою думку, про того, хто і в яких умовах творив для української літератури свої безсмертні твори.
А ось як тонко і глибоко Степан Процюк пише про того, чиї «… романи стали фундаментом класики української літератури». Так, мова йде про Панаса Мирного: «Писав свої твори ночами, ніким не підтримуваний, замість відпочинку від остогидлих чиновницьких обов’язків… це вже був не обов’язок, а священнодійство, радісний стан його великого серця, душевний відпочинок, який, попри піднесення, додатково виснажував. Адже ніхто по-справжньому не може виміряти письменницьких енерговитрат, а ще й у несприятливих умовах».
Чого вартує тільки коротка характеристика вже хрестоматійного образу Чіпки: «Чи розуміємо ми природу психіки Чіпки Варениченка, який не надто любив свою нещасну матір… про глибоку дитячу травмованість Чіпки, що породила постійну нудьгу, душевну неприкаяність і порожнечу…».
Про дуже непросту життєву і літературну долю та своє місце в ній Бориса Грінченка, який, за влучним виразом автора «більше працював, ніж жив».
Завжди з хвилюванням і навіть тривогою очікуємо, що нового може сказати дослідник про того, хто «…ішов попереду власного часу, і дружніх відданих рук допомоги від української громадськості було не густо…» – про Івана Франка. Дозволимо собі розлогішу цитату Степана Процюка – Іван Якович того заслуговує: «Франко, на мій погляд, був найуніверсальнішим українським письменником. Усе, до чого доторкався цар Мідас, перетворювалося на золото. Усе, за що брався Іван Франко – вірші, оповідання. Поеми, повісті й романи, п’єси, статті (які зараз ми би називали есеїстикою або науковими розвідками), виходило високоталановитим і навдивовижу актуальним. Ви уявляєте цю моторошну байдужість нашого загалу (крім небагатьох відданих прижиттєвих прихильників), коли його найкращий Письменник живе на межі бідності? На що може заслуговувати такий загал на високих метафізичних Терезах?.. …Невисокий, рудоволосий і часто надміру емоційний, він не мав лоску знаменитості, бо генії завжди є трохи кострубатими». Так сильно, високо і нестандартно про Івана Франка може сказати тільки дуже глибокий знавець людської душі…
І звісно, Степан Процюк не оминув увагою найбільшого українського новеліста, який своєю прозою «дивовижним чином очищає наші душі, висвітлюючи й відтак освітлюючи їх» – Василя Стефаника. Так про цього новеліста міг написати тільки С.Процюк, який торкнувся глибинної психології душі письменника в своєму романі «Троянда ритуального болю».
«Багато людей любили і поважали його. Він володів харизмою. Харизма – це рівновеликий дар і тягар. За харизму смертній людині доводиться розплачуватися…
Його називали безнадійним песимістом. Така доля всіх, чиї душі одягнені в білу сорочку. Бо її непомітно, видно лише тіні від її світла. Він часто бував нестерпним у приватному житті. Світло найбільших зірок має найбільше болю».
Мабуть, рідко хто з дослідників, а тим паче чоловіків, так філігранно вишукано сказав про Лесю Українку: «Витончена світловолоса пані Лариса Косач могла би стати окрасою будь-якої літератури. Але Промисел захотів, щоб вона віддала свій талант українству. Її книги читало небагато українців, а ще менше розуміли висоти її таланту».
Не оминув своєю увагою особистостей та їх творчість, як от Архипа Тесленка, «генія із замерзлим серцем» Павла Тичини, про поета, який «міг стати одним з найкращих поетів світу ХХ століття», але ним не став – Миколу Бажана, невизнаного футуриста зі злою долею Михайла Семенка. Належну увагу Степан Процюк приділив представникові українських неокласиків з «П’ятірного грона» – поету й інтелектуалу Миколі Зерову.
Болючою сторінкою в житті українського літературознавства була і назавжди залишиться чорна сторінка, коли в Сандормасі в 1937 році було розстріляно гордість української культури – 287 видатних українців: Миколу Куліша, Миколу Зерова, Леся Курбаса, Валер’яна Підмогильного, родину Крушельницьких… І «Лише їхні душі в білих ризах праведників літають зараз над українською землею. Незабутнє світло цих душ додає Україні сили».
Непрості долі Тодося Осьмачки, Євгена Плужника, «розіпнутого» Миколу Куліша, кращих представників, котрі потрапили в жернова «божевільної епохи» Олега Ольжича і Остапа Вишні.
Дуже гірка і трагічна доля такого світлого поета, як «молодого лицаря слова… який залишився жити в українській пам’яті, канонізований у райських садах Поезії» Василь Симоненко.
Надто боляче і несправедливо обійшлася доля з письменником, який якби написав тільки новелу «Три зозулі із поклоном», то вже мав би залишитися в перших рядах української літератури. Так, це Григір Тютюнник, але на превеликий жаль, він «не вміщався в тодішній соцреалістичний канон», що його і погубило. Автор сказав своє вагоме слово і про «трудівника на ниві українства» Михайла Стельмаха.
Завершує цикл портретів слово про поетів, про яких автор сказав, «…що достоту всі письменники (а поети, мабуть, особливо) мають … загострену вразливість світом і через світ», і «якщо Україна перестане народжувати великих поетів, її душеписців, утратиться щось безповоротне». До таких безперечно належить очільник покоління «вісімдесятників» Ігор Римарук.
Також у книжці «Відкинуті і воскреслі» є нариси на суспільні і психологічні теми. Чого вартує лише есей «Ідолопоклонство», в якому автор глибоко передає свою першу юнацьку закоханість і всі ті страждання душі, які відчувають і переживають в молоді роки. І скількох тендітних душ молодих людей врятувало би, якби вони прочитали цей невеликий за обсягом, але такий глибокий за щільністю і важливістю думки, продумали, знайшли себе в цих емоціях… Присутні тут спогади автора та свої враження від подорожей, від літературних зустрічей, від прочитання чи осмислення українських авторів. Але це чтиво неймовірно захопливе.
Звісно, що письменник Степан Процюк живе проблемами сьогоднішньої України, її болями і стражданнями, намагається зрозуміти і дати відповідь чи то собі, чи своїм читачам про те, що діється сьогодні навколо…
Завершують видання найсвіжіші інтерв’ю із автором. Це настільки прецікаво читати, адже автор, як завжди, не лукавить у своїх відповідях, а намагається абсолютно чесно і небанально відповідати на всі запитання журналістів – часом несподівані і незручні. Але абсолютно щиро звучить його відповідь, що «Письменництво — це домівка для моєї душі. Це притулок від скорботи світу. Це той світ, який витворений мною і до якого я насправді маю безліч емоцій…»
Це видання Степана Процюка, якого літературознавці вважають одним із найконтроверсійніших сучасних письменників-інтелектуалів, достойно поповнило полицю його творів. І хоч, здавалось би, невелика книга, але в ній так щільно та енергетично сильно виписані тексти, що їх неможливо швидко і підряд перечитати, так як після кожного есею, та власне навіть під час читання одного, не раз потрібно зупинитися, подумати. І ще одна заувага чи то власне спостереження, саме цю книгу Степана Процюка треба читати саме в паперовому варіанті. Важко уявити, як би вона читалась в електронному вигляді.
Письменник Степан Процюк, не нарікаючи на
виклики часу, дивовижно відчуває момент, в якому живе. І враховує те, що сьогодні є люди, особливо серед молоді, що не читають книжок, але слухають бесіди про літературу. Такі віяння нового часу. Для таких цінителів рідного Слова він відкрив власний літературний канал, на якому можна послухати всі ці тексти.
www.youtube.com/channel/UCA_vCcJjwRstTeyW1OAQ66Q/videos
І ще раз процитуємо автора, де він говорить про Івана Франка: «він ішов попереду власного часу». Те, що сам Степан Процюк йде в перших рядах власного часу, а то й на півкроку попереду, то безсумнівно.
Муніципальна бібліотека ім. А.Добрянського,
м. Чернівці
