Переповнюють враження від збірки оповідань Марини Варич «У ніч на страсну п’ятницю». Усі три розділи книжки пронизано єдиним міцним тематичним стрижнем. Кожен розділ ніби вивершує в єдину крону різні аспекти українського буття, починаючи від зими 2013 року: долі воїнів, волонтерів, лікарів, цивільного населення на окупованій та прифронтовій зоні російської агресії України, переселенців.
У центрі уваги – психологічний космос жінки, означений і навіть типологізований: жінки патріархального укладу, бізнес-леді, жінки-воїни.
Оповідання, що дало назву цьому томику малої прози, – «У ніч на страсну п’ятницю» – знайомить нас із Вітою Чубко. Дівчина прагне нового, яскравого, заможного життя. Мріє про щастя комфортабельної оселі і грошовитої роботи, чого не може знайти у своїй країні. А тому будь-що заповзялася виїхати за кордон. Найлегший і найзвичніший для того спосіб, звісно ж, 
вийти заміж за іноземця. І Чубко відвідує ресторани, де збираються туристи, бо там, як їй здається, на неї очікує її доля. Образ «фатальної жінки», який вона перебирає на себе одіжжю, теж потребує грошей. Віта грузне в боргах… Омріяне диво губиться в драглистому тумані…
Це оповідання задає тон наступним оповідям цього трикнижжя. У яких характери жінок, їхні погляди на свою роль у соціумі кардинально змінюються. Героїні оповіданнь «Убий у собі кацапа», «Таємниця смерті Кіри Бутейко», «Флейта для Марти», «Повернення до життя» – уповні вичерпують первісну суть слова «героїня»: жінки міцного стрижня, сильні, вольові особистості. Вони самодостатні й незалежні, для них чоловік – це передусім близька людина, а не спосіб досягнення певної мети чи розв’язання проблем. Єдина жіноча домінанта, яка поєднує ці образи, – прагнення кохати й бути коханими.
Другий розділ збірки «Дюна – донька вітрів» комбінує реальність з ірреальністю. Тут здебільшого узагальнено життя мешканців Донбасу, окупованих російськими загарбниками та їхніми найманцями, показано звитягу наших військових, медпрацівників, волонтерів. Наприклад, дивовижний образ лікаря Паламарьова, який до кінця захищав госпіталь із пораненими солдатами. Найбільше він мріяв у ті хвилини про мирне, щасливе життя, в якому перше, що зробить, – нарешті піде й офіційно змінить своє прізвище на Паламар, позбувшись осоружного чужинського закінчення.
На поміч лікареві з’являються міфічний Мамай та напівпрозорий привид дівчини-самогубиці, які рятують лицарів, а зрадників залишають гинути й каратися.
Третій розділ «Втікачі» – про переселенців і їхні пошуки затишку і спокою по Україні. Марина Варич яскраво зображує їхнє стереотипне мислення про бандерівців, які «чатують» на російськомовних, щоб позбиткуватись або й заподіяти лихе. В оповіданні «Львівська вілла Микити Хмелькова» виписано страхи двох жінок, утікачок із Донбасу. Вони бояться заговорити до перехожого, бо ж у них там, на Донбасі, по телебаченню казали, що тут по вулицях нишпорять озвірілі мисливці за нещасними переселенцями…
Книжка Марини Варич художніми засобами прискіпливо досліджує еволюцію українського суспільства, для якого ідея життєствердження – не порожнє слово. І це дослідження – загалом зі світлої печалі. Її історії, її різноликі герої уособлюють віру у кращі дні, які обов’язково змінять наш нинішній пахмур.
Анжела Слюсаренко,
студентка Інституту журналістики
Київського університету імені Бориса Грінченка
