Петро Сорока.
Він був особливий Птах. Білий з чорною ознакою – пером, що вічно кровоточило. Скільки слів, надто чужих – молодих, невідомих, кволих – він підняв на крило, дав їм небо.
Сторож слів. Писар дня і ночі.
Якось я ночував у його тернопільському гнізді, і разів шість засинав і прокидався під його шепіт. Тихо прочиняв він двері і підходив до постелі: «Ще мушу сказати тобі це, бо завтра, може, не встигну. Дня нам мало…». А коли я вже й повіки не піднімав, удавано сердито буркнув: «Спи вже».
Спи, Петре.
Ти натомив не тільки руки й серце, але й крила.
Янголи часом не встигають за нами, здавалося б, невтомними… Тепер ви Вдома. Твій янгол многотрудний і твоя многочинна душа.
Там немає слів, цієї неподатливої, зрадливої глини. Там не треба читати й писати. Там, Петре, зустріне тебе Петро, котрий знає, що ти не завжди був скелею – частіше піском, камінцями для тих, хто йшов по тобі вгору до Слова. Там Верховний Писар сам розпише присудом твоє крило, вибілене гісопом.
Там немає ні болістей, ні печалей, ні зітхань, ні натхнень, тільки ЖИТТЯ НЕСКІНЧЕННЕ.
Хіба не до цього ти йшов, плуганячи за собою Слово. Люблячи Його, служачи Йому, рятуючись Ним! Хіба не до цього йдемо і ми, тягнучи в небо свою борозну!
Залишаюся з останнім поклоном тобі за все недослухане, недомовлене і недомолене.
Бо днів нам мало…
Мирослав Дочинець
