Десь півроку тому він мені зателефонував.
Каже, начуваний від наших спільних знайомих про мої книжки, і дуже би хотів купити їх у мене…
— Дак, а, може, пане Петре, — кажу, — давайте бартером?… Бо і я про Ваші книжки наслухався від Василя Чепурного, і теж хотів би мати…
— Залюбки! – відповідає. – Пишіть адресу…
Бандерольку до Тернополя я відправив йому уже за кілька днів. А за пару тижнів Петро Сорока знов мені телефонує.
Книжки мої отримав. Тішиться. За якийсь час, обіцяє, розквитатися з нагальними справами, а відтак «… і відгук напишу, і надішлю «Симфонію Петриківського лісу» з автографом навзаєм…».
… Попервах чи не щодня я заглядав до поштової скриньки. Але вона була порожньою. Пізніше навіть ходив до поштового відділення. Сподівався на якусь помилку з індексами чи адресою…
Признаюсь, не припускав самої гадки про легковажність чи необов’язковість… Проте минав місяць, другий, третій…
Я вже перестав шарпати поштову скриньку.
Я не знав, що думати. Мучив себе сумнівами, найнеймовірнішими здогадками.., аж до думки про нерівноцінний бартер, а раз так, то він мені й не став свою «Симфонію» офірувати…
А воно, виявляється, все набагато простіше, доки товчешся в буденності, поки забуваєш, що все у цьому світі тимчасове…
Леонід Ісаченко
Реквієм
Нема вже сліз – виплакує їх ліс,
Росою плаче, наче святить кроки.
Летить над ним душа Петра Сороки,
Сьогодні він закінчив свій покіс.
І кожну гілку лісові потис,
Пішов, та озирається щокроку.
Нема вже сліз – виплакує їх ліс,
Росою плаче, наче святить кроки.
Самотній місяць вийде на обкіс,
І гляне на тропу печальним оком,
Сріблиться в травах слід його глибокий,
Пливе труна – останній бенефіс,
Нема вже сліз – виплакує їх ліс.
Іван Редчиць
