Загинув син поета Станіслава Чернілевського — так само поет Ілля Чернілевський. Трагіка цієї смерті, що сталась у травні минулого року, у донецьких степах, є непроминущою, передусім для матері й батька, усієї родини. Оприлюднені вірші загиблого Поета, доти маловідомого, вразили своєю пронизливістю, справжністю, поетичною досконалістю… Вразили навіть самого Станіслава, про що я чув від нього самого.
Нагадаю, смерть чигала над Чернілевськими давно. Лютневої майданної ночі 2014-го вона прилетіла у вигляді кулі, аби прошити тіло Станіслава. Праву руку передусім, робочу руку Поета. Довго лікувався, усе ж вилікувався. Це поранення, перебування батька на лінії вогню було, наскільки я знаю (від самого Станіслава) одним із основних мотивів рішення сина піти, добровольцем, на війну…
Після публікацій віршів Іллі Чернілевського (попереду буде книга) — нині публікація віршів (написаних упродовж 2021-22 років) Чернілевського Станіслава. Публікатор – харківський журнал «Березіль» (2022, №4, з передмовою Максима Стріхи).
Серед віршів 2021-го — просто вражаючі передчуття воєнної чорної біди. Яка вже поселилась в тілі України, уже тривала, хоча далеко не всі українці те відчували. Станіслав чув, відчував. Рівно за рік до загибелі сина Станіслав, 14 травня, написав:
Все, що ми відкрили поза Богом,
буде і вбивати з відкриття.
В попіл – кобзарі й газетярі.
коли ворон скряче на зорі.
І вже зовсім приголомшливе (писано у серпні 2021-го):
Сини мої,
важкий вам час надходить.
Що виверне з людини день новий?
Монарх небес
ще стягне свою подать,
як схибить сувимірок світовий […]
Не відаю, як судженість пов’ється,
та я ще неухильність перейму –
і череп мого сина
насміється
над долею, що випала йому.
Так, батько вже тоді навперейми лихій долі сина рухався, аби той міг насміятись над рокованим сюжетом. Одначе ж у смерті свої інструменти протидії поетовому слову, його закляттю. Й потому, уже серед поезій 2022 року, віршовано-документальне відтворення останньої телефонної розмови із сином, який тримав слухавку, знаходячись в окопі під Авдіївкою. Розмови, які нічим, здавалось би, не віщувала трагічного обриву зв’язку – уже навіки. Хоча коли йдеться про війну, про поле бою – тут кожен подих може бути останнім. Одначе ж ти завжди у подібних випадках, коли над рідною душею й тілом кружляє смерть, ти її замовляєш-одвертаєш од самого роду свого і народу – і віриш у чудодійність і чудодайність слова. Особливо ж коли ти поет, віщун, заклинатель енергій небесних.
Що мучитиме тепер завжди – і про це вірш Станіслава – як міг не відчути того, що знав твій син: що смерть уже в метрах і сантиметрах від нього. Ох, те «куце слово» – чомусь таким воно сприйматиметься завжди. Бо те слово останнє вкрилось «іскровими відблисками крови крізь червоні промені від сліз»…
Читав я твій вірш, Славку, і плакав сам. Але говори, говори, пиши – аби хоч трохи того стужавілого болю витягнути з глибин душі, може хоча на дещицю той біль поменшає.
Станіслав Чернілевський
В повечір’я вичахне тріща вся.
Свист, і рев, і шваркота громів.
Ти прощався, сину.
Ти прощався…
Ти прощався!
Я не зрозумів.
Бліндажеве видиво в планшеті
Розмивалось в обрисах речей –
І, неначе стріли в рикошеті,
промені скровіли з-під очей.
Ти курив цигарку,
Знервувався,
Як спитав я… –
І не до второп
видалось, що ярова трава вся
вишарпом рвонулася в окоп.
І… лиш куце слово вечорове
та спізнілий здогад –
на розріз! –
іскровими відблисками крови
крізь червоні промені –
від сліз…
Завтра телефон твій занімів.
Як же, Боже, я не зрозумів?!
28, 30 2022, Київ
Відтак ще один, короткий і пристрасний вірш-прокляття, країні, народу, який звіром став.
Ще драконові зуби насіє.
Ще біди та й біди та й біди з кланцаків.
Будь ти проклята, суко Росіє!
Будь ти проклята
наскрізь віків!
6.06. 2022, Київ
Примітка: кланцаки, кланці — ікла, зуби.
На фото (з відкритих джерел): Станіслав Чернілевський
Сергій Тримбач
