Культура

Українські дороги Iвана Буніна

«В ніч з суботи на неділю 8 листопада (1953 р. — В.П.) у Франції помер письменник Іван Бунін. Прізвище це не зовсім чуже нашій літературі: Бунін у свій час перекладав Шевченка (м. ін. «Заповіт»).

Але не чужий був він також і нашій батьківщині, де довгі періоди проживав у Полтаві й Одесі. Він дуже глибоко відчував чар України, якій присвятив досить сторінок у своїй творчості, особливо в останнім (біографічнім) романі «Життя Арсеньєва».

Евген Маланюк. З нотатника
(Філадельфія). — 1953. — Ч.6.

Поет-емігрант Євген Маланюк, прочитавши видані 1950 року в Парижі «Спогади» Івана Буніна, назвав його своїм (нашим!) «найнесподіванішим союзником». «Так показати звіринець «великої російської літератури», як він, — ніхто не потрафив би. Найбільший національний ворог», — дивувався Маланюк, відчувши раптом у мемуаристові «сродну» душу. І навіть висловлював йому «велику подяку — нашу подяку» за «Спогади». Цей запис у нотатнику Маланюк зробив 22 червня 1953 р., коли Івану Буніну залишалося жити кілька місяців.

Цікаво, про який «звіринець» мова?
А річ у тім, що Бунін-мемуарист улаштував своїм «собратьям по литературному цеху» справжню Варфоломіївську ніч. Так прокоментував «Спогади» Нобелівського лауреата літературознавець Олег Михайлов, укладач останнього тому бунінського 6-томника (М., 1988). Саме через ту «Варфоломіїівську ніч» Михайлов включив до видання лише ті фрагменти, які вважав «політкоректними», — про Рахманінова, Рєпіна, Джерома Джерома, Шаляпіна, Петра Александрова, Семенова-Тянь-Шанського, Купріна, Ертеля, Волошина. Вибірково потрапили до видання й саркастичні характеристики Брюсова, Бальмонта, Олексія Толстого…

А що міг вибрати укладач із розділів, у яких Бунін, не стримуючи себе, писав про «декадентів і символістів» — Єсеніна, Блока, Маяковського? Нищівні рядки про Єсєніна? «Кудрявый пьяница, очаровавший ее (російську еміграцію. — В.П.) писарской сердцещипательной лирикой «под гармонь, под тальянку», о котором очень вeрно сказал Блок: «У Есенина талант пошлости и кощунства»?

Чи ще в’їдливіші характеристики Маяковського, який, за словами Буніна, «останется в истории литературы большевицких лeт как самый низкий, самый циничный и вредный слуга совeтского людоeдства по части литературнаго восхваления его и тeм самым воздeйствия на совeтскую чернь…»

Чи, може, радянським читачам 1988 року Олег Михайлов став би пропонувати думки автора «Жизни Арсеньева» про Горького, про його «большие и примитивные литературные способности, как нельзя более подходящие для вкусов толпы», про «гомерическую лживость» и «страшную преступную помощь большевизму»? (Терористичний за своєю суттю радянський режим у Буніна нічого, крім ненависті, не викликав — у «Спогадах» він назвав його «полифемским царством Ленина»…)

Досить було зустріти в радянському виданні Івана Буніна і сповнені несамовитого сарказму слова про багатьох інших «собратьев по литературному цеху» з покоління «новых писателей»: «Цвeтаева с ее не прекращавшимся всю жизнь ливнем диких слов и звуков в стихах, кончившая свою жизнь петлей послe возвращения в совeтскую Россию; буйнeйший пьяница Бальмонт, незадолго до смерти впавший в свирeпое эротическое помeшательство; морфинист и садистический эротоман Брюсов; запойный трагик Андреев… Про обезьяньи неистовства Бeлого и говорить нечего, про несчастного Блока — тоже…»

Олег Михайлов зауважує, що Бунін у своїх оцінках бував надто різким і несправедливим. Бував, звичайно. Несправедливим, украй суб’єктивним бував і інший емігрант — Євген Маланюк. Проте зараз мова не про справедливість, а про несподівану близькість Буніна українському поетові й есеїсту.

Ще в листопаді 1933 р., реагуючи на присудження Іванові Буніну Нобелівської премії, Маланюк написав статтю «Вінець кінця», в якій звернув увагу на цілком особливе становище цього письменника в російській літературі — по суті, становище «психологічно найбільш яскравого «інородця». Іншими словами — «чужака», не «свого», майже не «русского».

Дивний, здавалося б, висновок, чи не так?
А проте в міркуваннях Маланюка, у зблисках його інтуїції є щось справді прозірливе. Ні, він не став робити «необережні висновки» («було б дуже наївно і небезпечно бачити в Буніні не лише українця, а навіть і малороса»), хоч і натякнув на можливі українські корені тієї старої воронезької шляхти, з якої вийшов письменник.

Суттєвіше інше.
«В Буніні, — писав Маланюк, — ми маємо певну своєрідну спізнілу модифікацію Гоголя, певний варіант «гоголівщини». Хіба ні? Перебування в еміграції було для його творчості благодатним. Причому у Франції він тримався дещо осторонь співвітчизників, мовби «поза межами Росії, всякої, навіть емігрантської»: «Бунін здоровим інстинктом живучої (південної) людини — героїчним зусиллям — в і д ш т о в х н у в с я, відірвався і тому в р я т у в а в с я від специфічного «російства». А головне, «людина «південної породи» відчувається в самих творах письменника: «В його віршах і — ще більш — у прозі є елемент п і в д е н н о с т и, сонячного, аж жагучого відчуття життя, радости життя, радісного відчування самої фізіології буття. Це та південність, що є у Нечуя, у Коцюбинського. Нею просякнутий був Хвильовий. /…/ Є вона у Р и л ь с ь к о г о, з якого поезією вірші Буніна є найбільш с п о р і д н е н і (як взагалі з у к р а ї н с ь к о ю «неоклясикою»)».

Ці побіжні спостереження варто сприймати як цікаву Маланюкову пропозицію дослідникам-компаративістам: хай би спробували розібратися докладніше у тому феномені «південності», що штовхав Буніна до «в і д х о д у від російської літератури і фактично від р е а л ь н о ї Росії», спрямовуючи його на шлях «довгої боротьби з важкою, сонною Матушкою Росією» (так писав про Буніна Георгій Адамович, ще один емігрант).

Очевидно, тоді й різкі оцінки в «Спогадах» Буніна, його викличне опонування російським «новым» писателям» знайшли б глибше пояснення. Річ же не тільки в жорсткості характеру письменника, якого в еміграційних колах називали «Судорожным»!

У статті 1933 року, задовго до появи «Спогадів», Євген Маланюк цей конфлікт, треба сказати, вже запримітив…

Володимир Панченко, «День»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.