Коли вийшла в світ збірка поезій Світлани Антонишин «Первосвіт», я сказала їй, щоб подумала про висування на Національну премію ім. Т. Г. Шевченка. Вона спочатку відмовчувалася, а потім ніби аж дорікнула: «А тобі дали? Ти думаєш – мені дадуть?» Тиждень чи два я не говорила нічого про висування, але ж переможці отримують 250 тис. грн., а Світлані цих коштів вистачило б і на обстеження в хорошій клініці, і на саме лікування…
Їй було непросто погодитися.
«Знаєш, скільки бруду на мене виллється. Ще й скажуть – пожаліли каліку нещасну», – говорила, коли я знову напосідалася. Але напосідалася не тільки я, і Світлана нарешті здалася.
Найстрашніше було для мене прочитати, що її і ще багатьох талановитих номінантів навіть не допустили до першого туру. А голова Шевченківського комітету Ю. Макаров, назвав цвіт української літератури (не дослівно) совковим колгоспом.
Це безглуздя, в особі голови Комітету, (чи ж лише в особі?) навіть не добирало слів, характеризуючи подання наших літераторів. Наших, українських, які чужі йому по духу, по самому слову – українські. Його давно треба було гнати з Комітету (і разом з ним всю комітетівську шоблу) поганою мітлою. Тільки ж, хто пожене?
Валентина Мастєрова
Треба стояти
Град. Градобій. Градомор. Градосмерч. Градосмерть.
Втихло. Стомилось, наповнивши чашу терпіння.
Мамо, простіть, бідний зайчик із казки помер –
Виросли ікла у сірого звіра прозріння.
Треба триматись. Ніхто не підкаже, за що?
Треба стояти. Ніхто не напише, для чого?
Щастя захмелене тихо у невідь пішло,
Випивши келих дощу, що лишили для Бога.
«Маєш стояти, – сказала трава: – Ані руш!».
«Мусиш триматись, – зітхнула калина: – Так треба».
Вічна калино, скажи скільки в ягодах душ?
Сивий юначе, відкрий, скільки пам’яті в неба?
Ікла прозріння проріжуть долоню душі.
Боляче буде, але не посмієш кричати.
Ох, Україно, ти вмієш любить до межі.
Білий хлопчак до червоного сонця біжить:
Мабуть, він знає, за що і для чого стояти.
Знає?
Світлана Антонишин
P.S.
«Українська література загине через посередність… Талант самотній, він страждає і мучиться у шуканнях відповіді на питання життя і смерті. Він самотужки намагається проломити мури недосконалості світу» (Володимир Базилевський. Імпресії та медитації. – «Українська літературна газета», № 1 [293] від 15 січня 2021 року). Талановите поетичне слово Світлани Антонишин САМОТУЖКИ ламає мури… Якби ж людство прочитало хоча б Нагірну проповідь Ісуса Христа (всього п’ять сторінок тексту Євангелія від Матвія, 5–7 розділи! В Біблії 1523 сторінки): «Ваше слово хай буде: “так-так”, “ні-ні”. А що більше над це, то те від лукавого» (5:37).
Чи розуміємо ми глибинний зміст цієї настанови? Але ж поетеса живе надією: «…І все одно Бог вірить у людину. / Лише Бог…»
У згаданій статті Володимира Базилевського знаходимо ще й такі роздуми автора про поетичну книжку Світлани Антонишин «Первосвіт»: «Інформація для читачів “Первосвіту”. Є в цій книзі вірш “Замість епілогу” з підназвою “Велика секстина”. Наскільки мені відомо, досі до великої секстини не звертався жоден з українських поетів. Це дуже складна строфічна будова, яка складається з 36-ти рядків, пов’язаних вигадливою системою римування. Велика секстина потребує неабиякої технічної майстерності. У мої наміри не входить аналіз цього твору. Звертаю увагу на сам факт ПЕРШОСТІ освоєння цієї строфи у нашій поезії. І належить ця першість Світлані Антонишин»
Богдан Дячишин
