Дякую усім, хто читає в соціальній мережі і відгукується на мій роман «Тобі скажу». Дехто з вас просить дати анотацію. Даю передмову, а пізніше дам післямову. Тільки дуже прошу — не потрібно вести мову про збір коштів. Все буде добре. З Богом!
У письменницьких колах давно прижилося, що не письменник обирає тему, а тема обирає письменника. І мені важко пояснити, чому прийшло до мене далеке ХІ століття. Прийшло і стало на багато років. Хоча всі попередні роботи були пов’язані з сучасністю.
Це вже пізніше, значно пізніше, попроситься і ляже на душу цикл оповідань «На березі Хозарського озера», у яких йдеться про дуже віддалені часи.
Роман «Тобі скажу» – багато в чому відкриття для самої себе, а для читача – подорож у далеке минуле, коли не тільки честь і славу добували мечем, а й відстоювали своє право жити на отчій землі, множити її і боронити.
Перед вами розкривається панорама далекої історії, слави й безслав’я не лише окремих героїв твору, а й усієї руської землі. Ви більше дізнаєтеся про відомі історичні постаті й маловідомі, загублені у тисячолітньому часовому просторі. Можливо, у когось зміниться думка, про золочених історією (більше істориками) князів і тих, на кому лежав тисячолітній пил неправди.
Вивчення документів, аналіз фактів дали підставу говорити, наскільки в історичних джерелах, ніби у кривому дзеркалі, показана постать Чернігівського князя – Олега Святославича, сина великого Київського князя Святослава Ярославича. Саме того князя, якого автор «Слова о полку Ігоревим» назвав Гориславичем. І саме того, про кого Іпатіївський літопис розповідає, що він першим привів на руську землю половців.
І це люта неправда, яка пройшла тисячоліттям, як звинувачення без вини винуватому. Жоден літописець не став на бік князя, скривдженого двоюрідними братами й рідними дядьками. Та й хто б став, коли сам літопис, що вважається історичним першоджерелом, кілька разів переписувався при Володимирі Мономаху, з яким стільки часу боровся князь Олег за своє право на батьківські землі, і який, порушивши право успадкування, виписане Ярославом Мудрим, сів на трон у Києві, коли на нього мав зійти один із синів князя Святослава.
Швидше за все, це мав бути князь Олег, адже його старший брат – Давид відмовився від боротьби за Київ. В той же час історична несправедливість покладена і в основу характеристики самого князя Чернігівського, який ніби-то «сіяв смуту» на Русі.
Чому ж він «сіяв», а не ті, хто забрав у нього його батьківщину, а його самого продав у рабство грекам? Дехто з істориків пише – «вислали». Це при тому, що двох його братів перед цим убили. А сам Олег Святославич виділявся між них, (і не тільки між них) лідерськими якостями, військовим талантом, лицарством і непокорою владним родичам.
Історично доведено про змову рідних дядьків – великого Київського князя Ізяслава Ярославича і Всеволода Ярославича проти свого небожа, якого вони хотіли убити під час банкету на Красному дворі. Тобто означення – «вислали» дуже далеке від правди і є намаганням вибілити перед історією злочин двох синів Ярослава Мудрого.
Іще питання, яке не раз виникало під час вивчення багатьох історичних фактів – чому перед князем-ізгоєм, «сіячем смути» відкривали ворота Стародуб і Муром, повстаючи проти Переяславського князя – Володимира Мономаха і великого Київського князя – Святополка? Чому самі чернігівці піднялися проти Мономаха, коли Олег Святославич прийшов під стіни Чернігова, міста свого батька, вотчини своєї і своїх братів аж через п’ятнадцять років?
Чи знає історія, щоб городяни ось так стояли зі зброєю в руках за якогось іншого, опального князя?
Шановні друзі, в романі «Тобі скажу» ви відкриєте для себе цікаву сторінку про стосунки половців і русичів. Дізнаєтесь про поєдинок Чернігівського князя Святослава із половецьким ханом Шаруканом. Цей історичний поєдинок ляже в основу багатьох билин та легенд. І саме Святославу Ярославичу належать слова «Ударимо, браття! Відступати нам нікуди», які не раз потім звучали на руській землі у години лихоліть.
Серед історичних образів, перед вами постане й маленька княжна, яку неможливо пізнати у старому хлопчачому одязі з іграшковим луком та стрілами за плечима. Але з часом дівчинка виросте і нарівні з братами битиметься проти ворогів свого батька, хоча то будуть русичі. За її спиною завжди стоятиме не лише великий і сильний воїн та наставник Радко, а й недруг, син половецького хана Ітларя, того хана, що віддав свого сина на виховання руському князю Олегу Святославичу, про що йдеться в «Повісті врем’яних літ». Половецький княжич ненавидітиме юного Мавра аж поки не дізнається, що насправді то не Мавр і не Мавра, а княжна Анна, і його ненависть з часом переросте у перше кохання.
Але, що принесе любов християнці-княжні та язичнику, половецькому княжичу? Яку долю обере для себе дівчина, наречена візантійського принца, що виросла як воїн і мріяла не тільки підкорити Русь, а й обєднати руськи й половецькі землі, об’єднати їх заради миру між двома сусідами й заради майбутнього процвітання двох великих народів?
Шановні друзі, шукаючи відповідь на ці запитання на сторінках книги, ви відкриєте для себе багатющий пласт історії і дізнаєтесь, якою була наша земля, коли вона ще не ділилася на українців, білорусів і росіян, а була одна велика Русь, з центром у Києві, і сягала від Азовського моря аж до Білоозера.
Валентина Мастєрова
