Сьогодні професорові Василеві Яременку — 87. А він — невсидющий, працьовитий, мудроокий та іронічний, як і сорок один рік тому, коли вперше побачив його на вступних іспитах, в тоді ще новенькому корпусі географічного факультету на вулиці Ломоносова.
Там, у розлогій, як наш сільський вигін, аудиторії ми, велелюдна абітурська ватага, вимучували із себе газетних геніїв. Це називалося «другим туром вступного творчого конкурсу».
Він майорів між рядами своєю доладною копицею волосся, чапав з видом веселої загрози всьому світу, час від часу нахилявся над творцями, більше — над творцицями і щось видавав скрипучим, як у мажі, веселеньким, як танці на склі, голосом. Якісь іронізми.
За мій шедевр уліпив мені «четвірку». Думаю, що благодушно зависив: з його характером міг тоді хвацько препарувать мене, як Бог черепаху.
Не став.
Зате став одним із кураторів нашого курсу.
Класним. Не у значенні прикметника, а як ступінь епітета. Найвищий.
Він приносив із собою на лекції дух козацької вольниці, дух інтелектуалів Могилянки, співців-кобзарів, того лицарства, яке вільно орудувало шаблею, книжкою, премудростями кохання і чаркою. Його улюбленою забавою було стріти тебе в коридорі Жовтого корпусу, приперти до стіни і допитати:
— Скільки цього місяця заробив?
— Та стипендію, сорок.
Він кривився в посмішці, витягував з нагрудної кишені червоного партійного квитка, розгортав:
— Дивись, ось мій заробіток за цей місяць.
Цифра була захмарна.
— Це, ти думаєш, я тут заробив? Тут більше — мої гонорари. А ти протираєш штани в аудиторіях, коли в Києві стільки редакцій! Шалопай!
***
ВІН НЕ ЗМІНИВСЯ. ЗА ОСТАННІ РОКИ ВИДАВ СТІЛЬКИ, ЩО НА ДОВГУ ПОЛИЦЮ СЕРЕДНЬОЇ БІБЛІОТЕКИ ТОЧНО НЕ СТАНЕ. БАГАТОТОМНИКИ ТВОРІВ НІКОВСЬКОГО, ГРІНЧЕНКА, «СЛОВА МНОГОЦІННОГО», БІБЛІОТЕКИ УКРАЇНОЗНАВСТВА… І ЩЕ, І ЩЕ.
В ГРІНЧЕНКОВОМУ УНІВЕРСИТЕТІ ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ ЗАВІДУЄ ЦЕНТРОМ ГРІНЧЕНКОЗНАВСТВА, БУВАЄ В СТУДЕНТІВ ФІЛОЛОГІЧНОГО ІНСТИТУТУ, НАВІДУЄТЬСЯ І ДО НАС, В ІНСТИТУТ ЖУРНАЛІСТИКИ. А ЦЕ, НА ХВИЛИНКУ, ІНШИЙ ВІД ЙОГО РОБОЧОГО ОСІДКУ КРАЙ КИЄВА!
ЗАВІВ СОБІ СТАРОСВІТСЬКУ ПРОФЕСОРСЬКУ ПАЛИЦЮ, АЛЕ, МАЮ ПІДОЗРУ, ЩО ВОНА — БІЛЬШЕ ШТУКА САКРАЛЬНА. ЯК ПАТЕРИЦЯ ДЛЯ ПАТРІАРХА. БУТИ ЙОГО УЧНЕМ — НАБИЯКА ЧЕСТЬ І НАДТЯЖКА КЛОПІТНА НОША. ПОСТІЙНО ТРЕБА СЯГАТИ ЗА ВЧИТЕЛЕМ. А ВІН — ЯК ЗОРЯ, НЕДОСЯЖНИЙ. НАЙ ЖЕ ВОНА, ТА ЙОГО ЗЕМНА ЗОРЯ, СВІТИТЬ НАМ НЕСТОМНИМ МУДРИМ СЯЄВОМ НЕЩОТНО ЛІТ!
Валерій Ясиновський
