Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі — чужі люде,
Роблять лихо з вами…
Скільки разів читано-перечитано… А саме зараз сприймається особливо. Моя сусідка Настуня читає «Катерину». Дуже гарно читає! Виразно. Чуттєво. По-народному…
Як правило, вона читає мені тільки святі книжки — з молитвами і псальмами. А це побачила на столі Шевченка, подивилася чудові малюнки і вже не могла зупинитися:
Отаке-то на сім світі
Роблять людям люде!
Того в’яжуть, того ріжуть,
Той сам себе губить…
А за віщо? Святий знає.
Світ, бачся, широкий,
Та нема де прихилитись
В світі одиноким…
Несподівано починає зітхати, а потім і плакати.
— Настю, ти чого? Це ж література! Дивися: рік написання 1838! А, може, Шевченко ще й навмисно нам жалю наганяв…
— Нє-нє… Це все правда! То істинна правда. Мені розказували мама і бабка Фрасина. Таке і в нашому селі було… То вічне… Мусила бідна дівчина йти з дому… Але найбільше мені жаль тих нещасних старих батьків… Не могли вони поступити по-іншому — таке врем’я було. І обрікали себе на одиноке сирітство…
І Настя вже на повному серйозі майже голосить:
— А хто ж їм у старості хлібчика подасть чи водичкою напоїть?! Хто ж їх поховає?!
Щоб якось вирівняти «мокрий» настрій, строго питаю:
— А якби з тобою таке трапилось, як би твої батьки поступили? Бо мої прийняли би мене у будь-якому разі — точно знаю!
Настуня перестає плакати, задумується, ніби щось пригадує, глибоко зітхає і хреститься:
— Мої батьки — святі люди! Я би ніколи не поставила їх перед таким тяжким вибором…
Тепер вже я впадаю у сором і вину. Відчуваю, наскільки Настуня краща і чистіша душею від мене. Я просто мала до своїх батьків велетенську довіру! А Настя навіть думки не могла допустити, щоб їх засмутити…
Перед хатою сиділи дві посивілі жінки — вдова і незаміжня діва. Читали «Катерину». Плакали… Плакали про те, чого ніколи, слава богу, не було у їхньому житті… Але кожна думала про своє… Є вічні теми. В літературі і в житті…
Антоніна Палагнюк
