Після першого знайомства з відуном Андрієм Вороном я прожив із ним ціле літо в Горовому Гнізді зі щоденними походами за зіллям (чит. книгу «Світован»). А відтак сім років поспіль навідував його в хатині на Розраді-горі поблизу Мукачева. І завжди дивувався скромній, спартанській обставі оселі.
Поки одного разу не запитав:
«Ви обійшли світ, були в Румунії, на Балканах, у Греції, Сибіру, на Далекому Сході, на Кавказі, полювали з китайцями та корейцями, ловили рибу, добували золото, будували маяки, саджали сади і чайні плантації… Невже ви нічого не привезли з тих переходів?»
«Привіз, – усміхнувся він. – Привіз і чимало. Найлегші і найцінніші речі».
«Які?» – озирався я в подиві.
«Сказання, перекази, притчі, казки, легенди… Те, що ніяка міль не сточить, ніяка іржа не візьме».
… Пригадую наші благословенні вечори. Його тихий голос у напівсутені, неквапні розповіді. Вервечки історій, із яких вилущуються зернята чародійства і веселих мудрощів, у яких тріпотить крильми неприборкана уява.
«Чуєш? – раптом обривав оповідь дідо Ворон. – Коли казка кажеться, навіть миші перестають шарудіти і вітер завмирає в комині…»
Я прислухався – так і було. Здавалося, прислухалися навіть стіни, на яких миготіли химерні відблиски полум’я.
«Наче ілюстрації до вашої легенди», – сказав я.
«Мальовидла Богині печі».
«Що?» – запитав я.
«Ти не чув приповість про Богиню печі? Мені розказав її в хащах Сіхоте-Аліню один ловець-гольд…»
… Перебираю свої записи тих його сказань і тішуся, мов дитина. Доросла дитина, яка навчилася бачити за тьмавим склом лампи віщий вогонь. І гламурний світильник над письмовим столом наче обертається в закіптюжену ліхтарню, яка справно служила нам довгими вечорами задушевних бесід. І починаєш розуміти Толстого, котрий укладені ним казки для «Бібліотеки народного читання» цінував більше, ніж «Анну Кареніну».
От переберу це все, пересію, перепишу начисто і… мабуть, так і назву цей набуток скарбів його перейденого і віднайденого світу – «Вечорова ліхтарня». Він любив це слово.
Мирослав Дочинець
