Покаянний канон Андрея Критського, що читається перші чотири вечори Великого посту — поетичний твір розкаяної душі. А ще — тиха елегія постових молитов при запалених свічках у руках молільників, при темному облаченні священиків, при знятих з ікон українських рушниках…
Бо українські рушники оптимістичні для посту…
А ще це час тиші.
Ми живемо в час дефіциту тиші — навіть виїхавши на дачу, не зможеш зосередитися, почути самого себе, бо хтось із сусідів обов’язково увімкне якусь голосну попсу та ще й московитську. Людина розучилася, ба, навіть боїться тиші. Бо тоді приходять думки. Бо тоді оживає совість….
А Бог же говорить до людини тільки в тиші.
Тому то сільські люди й ближчі до Бога, аніж міщуки. Якби ще їм, сільським людям, та церкву зі зрозумілою мовою, а не церковнослов’янською тарабарщиною! Та із розумним священиком, який хоч розуміє, що читає і має милосердя та розважливість у серці…
Ось чому РПЦ — чужа українцям, бо в ній нема ні сенсу, ні зрозумілої мови, а священики зазвичай нічим, крім ряси, не відрізняються від хапливих на копійку селян…
«Авелевої праведності не перейняв я, Ісусе: ніколи я не приніс Тобі ані дарів приємних, ані діл Богоугодних, ані жертви чистої, ані життя бездоганного». (Зі Служби на поклони з каноном святого Андрія Критського, виданої 2001 року у Ніжині з благословіння єпископа Никона).
Василь Чепурний
