Культура

Від комунізму до… монархізму

Добрі люди звернули мою увагу на те, що в соціальній мережі жваво обговорюють раптом київську міську газету… «Прапор комунізму». До речі, рік тому з того приводу балачка вже була, тепер — знову?!

Прикро, що одну з найреакційніших і найодіозніших газет останнього компартійно-радянського десятиліття комусь хочеться вписати в історію української журналістики як флагман перебудови та рушійну силу становлення незалежної України.

Романтика початку чиєїсь журналістської кар‘єри й затишок редакційних чаювань (по-теперішньому — корпоративів) не є і апріорі не може бути критерієм оціники засобу масової інформації.

Ідейно-тематичне спрямування — ось що є визначальним для місця і ролі ЗМІ у житті суспільства. На відміну від газет «Літературна Україна», «Вечірній Київ», «Комсомольскоє знамя» (потім — «Нєзавісімость») та інші, «Прапор комунізму» (згодом — «Київський вісник») навіть у риториці своїй відставав від потреб і вимог часу.

Тут доречно буде сказати, що «Вечірка» й «Нєзавісімость» поспішали за бистриною подій передусім тому, що їхні редактори (В. Карпенко та В. Кулеба) належали до тієї частини компартійної номенклатури, яка була гнучкішою і здатною до скорішого пристосовництва до обставин.

Вони були з-поміж тих, хто звечора лягли спати комуністами, а вранці прокинулися націонал-демократами. Це дозволило їм виконати певні функції перехідного характеру, але сутнісних, системних трансформацій вони так і не пройшли — радянщина не відпускала їх.

Редактор «Прапора комунізму» («Київського вісника») Олег Ситник за своїм світоглядом як був, так і залишився до кінця життя ортодоксальним комуністом. Він, наскільки я розумію, не пройшов навіть таких сутнісних змін, яких зазнав, наприклад, Б. Олійник чи І. Сподаренко.

На відміну від двох останніх, які вирізнялися досить високим ступенем україноцентричності, у Ситникові комуніст заступав українця настільки, що його ідеологічні, світоглядні розходження з іншими людьми ставали причиною і приводом для особистих образ, а відтак і мстивих намірів, які він часто проявляв.

Це не могло не позначатися на його професійній діяльності, наприклад, у «Радянській Україні» і в тому ж «Прапорі комунізму».

Молодші колеги й виучні О. Ситника, звісно, свідомо чи несвідомо переймали щось від нього. Прикметно, ці наші колеги-журналісти за добу не перетворювалися на націонал-демократів. Вони еволюціонували й уживалися в інформаційний простір незалежної України повільніше. Хтось, можливо, так і залишився ліваком.

Метаморфози ж деяких не можуть не вражати, коли зауважуємо радикальне поправіння ідеології й світогляду, що доходить до того місця, де проявила себе українська… монархічна ідея.

Парадокс?
Та ні, авторитарно-тоталітарна компартійно-радянська традиція не може не шукати «твердої руки» чи «сильної руки». Це цілком закономірно й спричинює устремління до монархізму, хоч гетьманат ніколи не був і в принципі не може навіть розглядатися як монархічна форма правління.

Олег Іванович Ситник напевно був би, м‘яко кажучи, заскоченим.

Романтизація одного дивним чином обумовлює ідеалізацію й некритичне ставлення до іншого.

Володимир Іваненко

P.S.
В народі цю Ситникову газету називали «Запор комунізму», з наголосом на першому складі у слові запор.

Георгій Бурсов

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.