Фестиваль «Віршень» або «Сліва-фест» відбувся 22-й раз поспіль. Яка його мета? Як він зазвичай проходить? Про це, звісно ж, говоримо з іменинником, організатором і натхненником – Сергієм Пантюком.
– Почалося це все у січні 1996 року, — розповідає Пантюк. — Я був молодий, у кишенях свистів вітер, а наближався перший «ювілейчик» – тридцятиліття. Хотілося цей день відзначити якось особливо, запросити багатьох друзів, близьких знайомих та колег. А хто ці люди? Письменники, барди, музиканти. Так і виникла ідея фестивалю поезії та авторської пісні, яку ми втілили того ж року в Чернівцях, де я саме працював.
У часі це збіглося з організацією гастролей творчої молоді від «Смолоскипа». І ми вдало об’єднали наші зусилля, і досі співпрацюємо. А тоді стала зрозумілою й головна мета – популяризація нової української літератури, небанальної пісні та музики.
Усі учасники першого фесту (ще не «Віршня», він тоді мав назву «Під знаком Водолія») на сьогодні є письменниками першого ряду. Іван Андрусяк, Юрій Бедрик, Михайло Бриних, Сергій Жадан, Василь Кожелянко, Андрій Кокотюха – хто нині не чув цих імен? Майже щороку фестиваль відкривав якесь яскраве ім’я, тому я впевнений, що наймолодші учасники, яких вишукую по всіх усюдах, за декілька років стануть відомими авторами.
Фестиваль завжди відбувається у форматі мистецького марафону, без попереднього сценарію. Хоча насправді цей сценарій існує – лише у моїй голові. Жоден учасник не знає, коли і після кого «авторитарний» модератор Пантюк покличе його до мікрофона. Це спонукає слухати не лише себе, а й інших. Ну і велика кількість яскравих творчих особистостей приваблює пересічних читачів-слухачів. Є люди, які приходять на початок, а виходять після закінчення. Дивуюся їхній силі – адже навіть сам іноді вибігаю на кілька хвилин перепочити від безперервного мистецького потоку.
– А чим був особливий фестиваль, що тільки-но завершився?
– Цього року ми втілювали початки ідеї синтезу мистецтв і поєднання віддаленого. Так у Києві чи не вперше презентували прозу – роман Дмитра Калинчука (Вовнянка) «Дівча в прицілі», у якому учасник війни сьогоднішньої прагне художньо осмислити війну минулу, конкретно – боротьбу УПА. А в Кам’янці-Подільському була представлена багатогранна пластилінова анімація від Тані Ясінчук (аніме-студія «Мураха»): кліпи, ролики та тізери.
Інша особливість цьогорічного фестивалю – повернення йому статусу мандрівного. Актуальним стало гасло «Віршень» об’єднує міста». Тож ми чудово відфестивалили у Києві та Кам’янці-Подільському, а попереду – Львів, Чернігів та Рівне.
Ну, і найважливіше – цього року фестиваль уперше відбувся спільнокоштом. Виявляється, в нас є чимало людей, які люблять українське мистецтво «до глибини власної кишені». Ще раз принагідно хочу подякувати всім добродіям і добродійкам за підтримку. Знаю, що Бог поверне вам все сторицею!
– Які епізоди запам´яталися особливо?
– «Віршень» – це завжди тепла, майже домашня атмосфера і море позитиву. Тому все – суцільний гарний епізод. Але я хотів би тут краще розповісти про цьогорічні відкриття фестивалю – адже пошук молодих авторів і виведення їх на загальноукраїнський овид – одне із основних наших завдань.
Популяризація літератури через конкретні імена – справа потрібна і вдячна. Отже, назву спочатку найяскравіших поетів – Олег Рибалка з Києва, який є відомим прозаїком під іншим іменем, але розголошувати його не будемо; Ярослав Корнєв із Краматорська та Микола Кучерявий з Вінничини. Микола читає свої вірші у стилі реп – і це додатковий бонус у сприйнятті української поезії.
Тепер – поетки, бо їх значно більше: Оксана Грушанська (Кам’янець-Подільський), киянка Лоліта Деде, Ася Демиденко з Черкащини, Дарія Ковальчук з Волині, Ангеліна Кованда із Сум і зовсім юна Ганна Купач із Києва. Всі вони отримали відзнаки «Відкриття «Віршня-2018».
– А чиї вірші запали в душу найбільше?
– Скажу так: поети мають бути талановитими й різноманітними. Мені подобається поезія, якщо вона оригінальна та нестандартна. У цьому контексті хочу відзначити поетку Юлію Вротну, яка також відома як модератор цікавого і дотепного ресурсу «Борщик», юну Валерію Голуб, чиї тексти хочеться читати ще і ще, і неймовірно яскравого Олега Осташека із Чернівців, який своїми віршами та й неабияким артистизмом просто підірвав зал у Кам’янці-Подільському.
– Чи можете назвати відомих, популярних письменників, яким дав старт в літературне життя саме Ваш поетичний марафон?
– Власне, на початку розмови я назвав імена сучасних класиків, із якими започатковував цей проект. Колись я спробував систематизувати й підрахувати учасників фестивалю за всі роки, але мені це не дуже вдалося. Немає вичерпного переліку, бо хтось справді став дуже відомим, а хтось і зовсім випав з літературного життя. Звичайно ж, «Віршень» відважував багатьом «чарівного копанця», авторів помічали інші організатори заходів, кликали виступати і процес рухався далі. І чимало поетів та бардів дякували за те. І просилися виступити на «Віршні» ще і ще.
– А кого б Ви дуже хотіли вітати серед учасників Вашого заходу, але ці люди до Вас ще не приходили жодного разу?
– Таких, здається, немає. Усіх, кого хочу бачити, я запрошую. Буває, звичайно, що не всі встигають, трапляються накладки та форс-мажори. Так цього року не зміг виступити лідер гурту «Вій» Дмитро Добрий-Вечір – один з найулюбленіших моїх музикантів. Він спочатку дав згоду, а потім зателефонував і перепросив, що в нього змінилися плани. Проте раніше він часто виступав у нас, думаю, і в майбутньому ми ще не раз його почуємо.
А загалом, як сказала наша посестра – поетка Олена Задорожна, «Віршень» – єдиний фестиваль, сцена якого об’єднує людей, котрі в повсякденні можуть не спілкуватися, ба навіть, ворогувати. Люди мають різні суспільні чи політичні погляди, стоять на протилежних естетичних платформах, але тут цілковито сприймають сентенцію про верховенство якісного мистецтва. Така в нас позитивна аура.
– Чи щоразу на «Віршні» Ви презентуєте свої нові книги (минулого року це була збірка «Так мовчав Заратустра»)? Нині — книжка з назвою-грою «Про100 вірші»?
– Починаючи від 2013 року – так. Я спеціально не підлаштовую, просто видавці знають, що так буде краще. Вибране «Так мовчав Заратустра» мало вийти до мого 50-річчя, але побачило світ на рік пізніше. І це добре, бо в 2016-му спеціально до «Віршня» друзі мені видали «Дев’яностіаду».
А «Про100 вірші» – книжка, до якої увійшли лише нові тексти, написані між березнем 2015-го і травнем 2017-го року. Це був час різних життєвих перипетій – і особистих, і творчих. Поїздки на «нуль», мандри Україною і світом, цілі тижні жорсткого усамітнення – все це сприяло творчій роботі. Простіше кажучи, писалося.
Коли побачив, що віршів уже понад 80, стрільнула ця ідея – дістанемося до сотні й буде збірка. Адже 100 – перше із тризначних сакральних чисел, це додасть книжці певної привабливості й упізнаваності. Загалом на час здавання рукопису до видавництва поезій було більше, але я частину відбракував, інші об’єднав у цикли – і тепер маємо те, що маємо. У збірці чотири розділи, до яких потрапили мілітарні, філософські, інтимні та експериментальні вірші. Кожен читач зможе знайти щось своє.
– Мені пощастило «фестивалити» у Вас один раз. Але ці спогади не полишали мене протягом року: ви створюєте неймовірну атмосферу поезії, гумору, енергії творчості із присмаком доброго вина. А атрибути Вашого фестивалю: «Кров ворожа», «Щедрий горщик», футболки з доволі провокативними написами: «Дякую тобі, Боже, що я не графоман», «Пишаюсь тим, що я не член… НСПУ»?!!
– Щороку ми в колі однодумців, які є неформальним оргкомітетом фестивалю, прагнемо вигадати особливі моменти, «фішки», які б викликали додатковий інтерес та резонанс. Цього разу фестиваль тривав 9 годин поспіль у Києві та понад 4 години – в Кам’янці-Подільському. Передбачаючи це (адже до виступу зголосилося 82 учасники!), ми запропонували усім запровадити популярний у світі стиль проведення масових заходів «Щедрий горщик» – щоб кожен учасник приніс із собою хоча б одну страву.
Це спрацювало – їжі нанесли дуже багато: від смачних тортів до чоловічого букету з ковбас, сирів та зелені. Усі мали змогу не лише відпочити від цунамі поезії та музики, а й смачно перехопити.
Причастя «кров’ю ворожою» – традиційний жартівливий атрибут, який із 2014 року зазвучав значно серйозніше. Спочатку думалося так: де є поезія, має бути й дотик до Шевченка. На першому фестивалі у нас спонсором взагалі був горілчаний завод, то ми і причащалися «Тарасовими сльозами»… Але декому це не подобалося, тому надалі вже пропонували вино, вибираючи яке, я дуже зважаю на якість. А хороше вино дешевим не буває.
Ну, і ще одне – цього дня в мене день народження, тож хочеться хоч трохи пригостити всіх – і учасників, і глядачів. Усім подобається такий формат, бо одне відро й один кухоль (раніше це була копія давньоруської братини, якій кілька років тому хтось «причепив ноги») створюють атмосферу єдності й побратимства.
Друзі давно говорили про те, що «Віршневі» пасує мати свої сувеніри. І от цього року з’явилися футболки із веселими написами, виконаними в авторському стилі. Це вигадала і власноруч зробила згадана вище поетка й художниця Лоліта Деде, означивши такий стиль як «шматопис». Легка провокативність написів збудила додатковий інтерес. Хоча насправді нічого там аж такого немає: популярність НСПУ серед молоді дорівнює нулю, а графоманів на «Віршні» майже не буває. Усі ці футболки було розіграно на невеличких аукціонах, крім тієї, в яку був зодягнений я. Тепер це вже і реліквія, і спецодяг одночасно.
– Як Ви особисто ідентифікуєте талановитого письменника, графомана і, за Еммою Андієвською, «герострата»?
– Одразу після «Віршня» я спровокував у ФБ дискусію, дотичну до цієї теми. Коли хочу оцінити творчість інших письменників, я ніби ділюся на дві сутності: на читача й редактора. Талант важко охарактеризувати, адже його наявність огорнена певною містикою. Твір або хапає тебе своєю енергетикою, або ні. Тому, коли я знайомлюся з новим твором чи новим автором, спочатку «вмикається» читач. Він і визначає сприйняття, а умовний редактор вже згодом вишукує огріхи і виправляє їх чи просто вказує на це автору.
Хто такий графоман? Колись Олександр Бойченко в одній із лекцій сказав, що стосовно псевдо-письменників варто вживати слово «порнограф», тобто той, хто пише погано. І я з ним згоден. Бо графоман – це просто автор, який любить багато писати. До прикладу, Андрій Кокотюха та Владислав Івченко пишуть багато, але це талановиті письменники. Але важко отак одразу змінити загальноприйняті терміни.
Найбільша проблема графоманії лежить саме в царині поезії. Висока можливість видати себе коханого у вигляді книжки призводить до наводнення літературного простору словесним мотлохом. Майже цілковита відсутність літературної критики спричиняє хаотичність літпроцесу. Графоман настирливий і жорсткий, абсолютно некритичний до себе, він всюди пхається, роздаровує книжки, організовує собі виступи тощо. І якщо в Києві з цим не так просто, бо концентрація талановитих письменників є досить «густою», то в обласних і районних містах отакі письмаки є великою проблемою.
Особливо – коли це стосується літератури для дітей. І я вважаю, що з цим треба боротися дуже жорстко. І робити це мають літературні агенції, які рано чи пізно будуть створені і, заробляючи на письменника й себе, просуватимуть до читачів найбільш талановиту літературу.
Що ж до «письменників-геростратів», яких уславила наша нова лавреатка Шевченківської премії Емма Андієвська, творчість якої дуже люблю, то скажу так: можливо, комусь і здається, що вони «вхопили вічність за роги», але так це чи ні, буде відомо років через 100. І тут суголосно звучить В. Симоненко: «І той ніколи не доскочить слави// хто задля неї на землі живе!»
– А чому Ви «на ножах» із НСПУ? Я читаю зараз сучасних поетів/прозаїків, членів/не членів НСПУ: є дуже славні автори, а є такі посередності, об´єднані у якісь спільноти/клани, що їх мітлою з цеху митців треба гнати. Щоб вони не спотворювали смаки наївним читачам!
– Погана література завжди була, є і буде. Це, за Плужником, гній, із якого виросте щось путнє. Але її має бути не більше, ніж гною. А другий бік нашої біди – таки відсутність смаку в реципієнтів. Завдання адекватних письменників і популяризаторів літератури – формувати цей смак. І не замовчувати проблему, як ми те сором’язливо прагнемо робити. Звідси й відповідь, чому я в опозиції до НСПУ.
Хто зараз там керує?
Абсолютні графомани із совковим світоглядом. Кількість членів спілки – близько 2000. Де книжки цих авторів? Нема. Активно творять літературу кілька десятків спілчан і ще кілька десятків вільних письменників. Навіщо ж тоді держава фінансує це сталінське кубло духовних імпотентів?
Я три роки там працював і не міг вигризти дозволу писати заявки хоч на невеликі ґранти. На мене дивилися круглими очима: «А навіщо?»
«А навіщо ви собі зарплатню ставите по 12-15 тисяч гривень?» – запитував я. І був ворогом. І тепер я ворог – бо я ніколи не був липкоруким і вівцюватим. І не буду. Тому і не втомлююся закликати владу, щоби припинила хоча б на рік фінансування НСПУ.
Вже за місяць-два всі ці паразити звідти розбіжаться. А прийдуть на їхнє місце діяльні люди з різних середовищ, створять, до прикладу, Центр української літератури, хоча б одну адекватну літературну агенцію, повносправну профспілку і все буде як в Європі чи у світі.
– Мені здається, що у справі формування національної літератури найліпші сили мають об´єднуватися.
– Письменники – самітники за визначенням. Будь-яке об’єднання може бути тільки ситуативним – задля певної мети. Скажімо, щоб обрати собі в очільники якого-небудь нездару. А література складається з окремих якісних, глибоких і талановитих творів. Але щоб дійти до читача, ці твори потребують фахового продюсування, інформаційного забезпечення, врешті, банальної реклами. Письменники цього не вміють робити та й не повинні таким займатися. Їхня місія – писати. Коло замикається.
– Пам´ятаєте, ми з Вами, романтики, планували створити Літературний інститут, аби подолати графоманський сепаратизм. Мріяли про школу майстерності з історією стилів, теорією літератури тощо?.. У нас же є вітчизняні майстри сонету, майстри перекладу, майстри справжнього, а не імітованого верлібру. І спраглих душ, котрі потребують оцих знань, в Україні дуже багато.
– Для заснування і подальшого функціонування повноцінного Літературного інституту треба дві речі: політична воля і великі кошти. Неможливо з нічого зробити щось. Коли у владі будуть люди, цілковито позбавлені комплексу хохляцької меншовартості, націоналісти за ідеєю та духом, тоді і створиться такий навчальний заклад. Теперішні ще пам’ятають: Літінстітут єсть в масквє. Відповідно: зачєм он нужен ісчо і в Кієвє? І це дуже сумно.
– Чи не здається Вам, що історія з пані Танею Терен, котра подала у відставку з посади директора Інституту книги, на жаль, є дуже повчальною: справжньому митцеві має допомогти добрий чиновник/адміністратор. Так Дон Кіхоту допомагав Санчо Панса. У такій парі – романтик+прагматик – можна спробувати зробити щось хороше. Окремо романтик і прагматик творять різні світи.
– Саме так. Я знайомий з Танею Терен – дуже світла і добра людина. А щоб керувати такою установою як Інститут книги, треба бути дуже міцним бійцем. Принциповим і нещадним. Бо що таке Інститут книги сьогодні? Це ще один батальйон на передовій війни з лютим ворогом, який зі свого боку не гребує нічим. Але в нас немає іншого шляху, окрім перемоги. Тому перший корж трішки підгорів. Впевнений – далі все вдасться.
– А давайте помріємо: якби вдалося створити Літературний інститут, кого б і чому Ви запросили читати майстер-класи? Тобто, хто для Вас є реальним авторитетом серед сучасних українських письменників?
– Я поважаю і шаную всіх своїх колег. За винятком кількох істот, у яких невість де взялася така хвороба як «кремлядь головного мозку», а також – окрім спілчанської бездарної комси, перефарбованої в синьо-жовте. Але їхніх імен також тут не назву. Забагато честі.
Ніна Головченко, Kroun.info
