Сьогодні я раптом помітив:
Листя не хоче вмирати,
Чіпляється міцно пальчатками
За ґрунт, за коріння та ріща
І з вітром стає до двобою –
Так, ніби це всім наказано
Спинити огидну інвазію.
Сьогодні я раптом помітив:
Люди не хочуть вмирати,
Тому і беруться за зброю,
Стають у несхибні лави
І в небо злітають, мов листя,
Щоб стати навіки любов’ю,
Яку інші люди вдихнуть…
(Сергій Пантюк. Зникома зима. Вінниця 2023)
І хоч вірші нової книжки Сергія Пантюка є різноманітними і ріжножанровими, як неспокійним і невловимим є сам Пантюк, оцей зацитований вірш перегукується із міркуваннями Марка Аврелія, які тут наведу: “Чини, говори, мисли, як той, хто здатний цієї ж миті попрощатися з життям. В тому, щоб відійти з-поміж людей, немає нічого страшного, якщо існують боги: вони ж бо нічого злого тобі не накинуть; якщо ж їх не існує або їм байдуже до людських справ, то навіщо й жити в такому світі – позбавленому богів і промислу? Проте вони таки існують, і до людських справ їм не байдуже: вони дали людині все, щоб вона уникала справжніх лих; а якби й ще щось поза тим було лихе, то боги завбачили б, щоб і цього зла всім було дано уникати (Наодинці з собою. Кн.ІІ. 11).
Що імпонує у віршах Пантюка, – безпосередність форми життя і форми віршів. Це не академічно сім раз виміряне і раз відрізане письмо, – це дихання: тут спокійне, тут пришвидшене, тут алярмове, а тут вже й півсекунди до аритмії чи й стенокардії.
Живе письмо, можна відчути його пульс. Як і самих авторів, які так пишуть, є небагато. Якесь дитяче захоплення/обурення світом. Пітер-Пенівська простота і незбагненність вічно-дитячої уяви.
Євген Баран
