16 років творчо працював пліч–о–пліч з Назарієм Яремчуком, — розповідає Володимир Прокопик. — Мене захоплювала в ньому відданість рідному, його патріотичні погляди. Інколи розказував і довіряв такі історії, які пахли Сибіром. Так сталося, що я не встиг йому відкритися, не знав цього і Левко Дутковський. Уночі з 21 на 22 січня 1973 року в Чорткові сталася безпрецедентна подія, що примусила здригнутися репресивні органи всього Союзу…
Молоді сміливці над установами міста вивісили чотири національні прапори і наклеїли 19 великих листівок, написаних від руки. Того зимового вечора я після танців повертався додому і йшов біля будівлі райкому компартії та райвиконкому, де майоріли два наші жовто–сині стяги!
Мене чекісти взяли вранці на допит. Казали, що не хто інший як тільки я вішав ті прапори. У них все було підготовлено. І свідки також. Мене могли за ніщо посадити, зіпсувати долю. І не знав би я Левка, Назарія, «Смерічки», якби не вирахували промах Степана Сапеляка (поета, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка 1993 року) і його побратимів. Попалися хлопці на простому — на «держаках» від лопат, які 
використали для прапорів, а їх випускав Білобожницький «Міжколгоспбуд», де Степан працював столяром. Суд позбавив його волі до п’яти років і трьох років заслання.
Понад 30 років віддав я Буковині й рідній «Смерічці», за що доземно вдячний Левкові Дутковському. 1979 року засновник колективу ще зразка далекого новорічного 1966–1967 років на прохання Назарія не лише повернувся у «Смерічку», а й набрав нових музикантів. Усі вони були львів’янами, і лише я один — з Тернопілля, з Чорткова. Коли ми вперше зібралися разом і зіграли джем–сейшн, ось тоді відчули, чим кожен дихає. А «Смерічка» війнула таким подихом, що ми стали ВІА номер один в Україні, у нас справді була високопрофесійна команда однодумців.
У Левка та Назарія були грандіозні плани. Ми старалися йти не тільки в ногу з часом, а й наввипередки. Львів’яни уже мали свою куплену музичну апаратуру, а я певний час грав на орендованому у ВІА «Жива вода» Юрія Шаріфова синтезаторі Roland (моделі не пригадую), доки у Москві не купили Minimoog. Як виявилося, на ньому грав і творив пісні композитор Давид Тухманов. Коштував надзвичайно дорого, а був дуже крутим апаратом. Гроші зібрали у складчину разом — Левко, Назарій, я, всі музиканти. А потім за кілька гастрольних поїздок усі кошти позичальникам повернув. Зате як від того зазвучала наша «Смерічка» і як виграла наша справа!
Назарій з моєю суперклавішею приворожував кожною новою піснею: «Зачаруй», «Черемош», «Матіоли цвіт», якісніше звучання з’явилося у популярної «Запитай у серця, запитай». Коли перші аранжування почали робити Вітя Морозов із Сашею Соколовим, якось і мене попросили спробувати. Мій первісток дуже сподобався усім нашим музикантам, Левкові і Назарію. І пішло–поїхало. Невдовзі написав і першу свою пісню, була вона на вірш Ігоря Лазаревського. Наш «Спомин» на концертах співав Орест Хома, її схвально сприймала публіка. Повсюдно програми відкривали Павло і Світлана Дворські, далі співали Орест Хома і Віктор Морозов (усі, звісно, в супроводі «Смерічки»), а друге відділення було за Назарієм. Навіть уявити не міг, що колись буду писати пісні для самого Яремчука! Не так багато встиг, проте й ті за щастя: «Білий 
човен», «Не жди мене», «Пам’ятай свій край» (на вірші Анатолія Матвійчука), «Дощ за вікном» (вірш Ігоря Лазаревського), «Молитва» (з Андрієм Демиденком). А відтак «Смерічка» виконувала чимало моїх інструментальних мелодій.
1981 року в Криму ми знімалися в музичному фільмі «10 років по тому», де Назарій з Василем Зінкевичем у супроводі «Смерічки» виконували «Червону руту» Володі Івасюка. Після розпаду їхнього дуету подібне було вперше. На жаль, і востаннє…
Ще за керівництва Левка Дутковського наш ансамбль залишив Саша Соколов, і мене обрали музичним керівником. На цьому наполягав Назарій, і ніхто нічого не мав проти мене. Яремчукові подобалося все, що роблю. Він дуже хотів, щоби я отримав звання заслуженого артиста України. Пригадую, як Валерій Маренич сказав таку фразу: «Перший отримає звання Прокопик, далі — Вітя Морозов, а потім — і Орест Хома». Не так сталося, як гадалося. Єдиний з нас заслужив заслуженого той, що був останнім у списку Маренича.
В інтернеті пишуть, що Назарій тричі був у Чорнобилі і тричі — в Афганістані. Хто таке попридумував?! І навіщо? Я був очевидцем, адже відряджали нас разом: єдиний раз у Чорнобиль і єдиний раз — в Афганістан. У дні Чорнобильського лиха протягом місяця ми гастролювали у 30–кілометровій зоні, лише на сам Чорнобиль і Прип’ять пішов тиждень. З якогось майданчика, чи не з Прип’яті, Українське телебачення показувало наш концерт у прямій трансляції на весь Союз. Подібне було елементом радянської пропаганди, надумане і штучне заспокоєння, мовляв, нічого там страшного нема, там навіть люди ходять на концерти Назарія Яремчука. Я мав іти і акомпанувати йому в сам бункер, але там не було піаніно, тож узяв він зі собою Ореста Хому і Павла Дворського, вони грали на гітарах і співали. Хтось придумав, що Назарій вибігав на дах і скидав графітові стержні. Також нісенітниця…
В Афганістані «смерічани» бачили всі пекельні біди війни, найбільше в госпіталях, де на візочках сиділи каліки. І найбільше серед них було українців. Страшно згадувати, які біди були в них. Жахи! Знову ж, московська пропаганда брехала, що там усе спокійно, що там воюють самі афганці, а обмежений контингент лише спостерігає. Ми жили у військовому містечку і в перший же вечір, коли вийшли подихати свіжим повітрям, над нами просвистіла шалена куля. «Чувак, брось сіґарєту», — крикнув військовий. Тільки запалив наш вантажник Володя Колесников, як снайпер умить зреагував на вогник.
Афганістан мені найбільше запам’ятався. Коли повернулися додому, Назарій дав мені вірша Анатолія Матвійчука. Я досить швидко народив мелодію, яка вдалася надто довгою. Звучить понад шість хвилин. Коли Назарій її виконував на концертах, непритомніли матері… Ще йшла війна, звідтіля привозили у цинкових гробах тіла безвинних молодих хлопців.
Разом з Яремчуком і «Смерічкою» був на гастролях в США, Канаді, Індії, Лаосі. Мали концерти для групи радянських військ у Німецькій Демократичній Республіці. Нині можна сказати, що ту справжню популярність, яку мав Назарій Яремчук у світі, підтверджували аншлаги у залах і касові збори. До прикладу, в канадському Торонто прийшло чотири тисячі глядачів. Хоч організатори хвилювалися недаремно, адже оренда мала захмарну ціну. А як приємно було разом з Назарієм Яремчуком приїжджати час від часу в рідний Чортків! Артист завжди до кожного виступу ставився відповідально. Чи це була престижна столична сцена палацу «Україна», чи районний Будинок культури, чи звичайнісінький сільський клуб. А який незабутній концерт мали ми на Ягільницькому кінному заводі. Такої королівської «поляни», яку нам накрили на галявині в лісі, не зумів повторити більш ніхто і ніде..!
Михайло Маслій,
із книжки «Незрівнянний світ краси Назарія Яремчука»,
Видавничий Дім “Букрек”. м. Чернівці. 2021
