Маю замішане на доброму матюкові питання: «Хто викидає у фейсбучний простір мої давно забуті фотографії? І чому вони подобаються поважним людям, які мали б зневажливо фиркати, зобачивши мне «красівим»? Кожна фотографія — то позерство. Звісно, мені властиве, але навіщо йому ще й аплодувати?!
Напередодні був мій день народження, я слухняно віповідав на всі привітання і раптом шквал лайків на, пробачте, юринду… Отой виставковий старець з метеликом на шиї — теж «юринда», але куди більш істинна.
Товариство, мені вже 79 років.
У свідомості це усе ще не прижилося. Цифра, загалом, фантастична. Але я до неї звикаю. Не заважайте цьому звиканню. Переважно — ви гарні і мудрі люди. І ви мене зрозумієте, коли я скажу, що взявся за написання прозоопуса «Вітаю, старосте!!!»
Саме вітаю, а не жаліюся.
Старість — це воля. У тому числі й від сміттєзвалищ молодості, загидженої геть змеркантилізованим і мілітарним соціумом.
Я, звісно, не плюю на пережите, але й ним не хизуюся. Бо усе ще народжуюся. Саме з цим Ви мене напередодні вітали. Дякую!!!
Григорій Штонь
