Культура

Винагорода в боротьбі з чумою є – ти сам

Коронавірус узаконив Послух. Звикати до нього треба, але не можна. Я не можу передовіряти своє життя виключно соціуму. Він позабезсумнівно вбережеться. З перетвореним на ляльку мною, Внутрішня згода з цим парадоксом катастрофічна. Для мене.

Камю в романі «Чума» саме на такому подоланні безосібних аномальностей не наполягає: біда прийшла і ти з нею борешся. Зрідка здогадуючись, що винагородна ціна тої боротьби — ти сам. А не винагородна? Залишаючись живим, ти просто зобов’язаний не стати і не чутися жертвою егоїзованого самозбереження. В тобі, тобою і заради тебе чуму здолали тисячі сутностей.

Перетворюватися при цьому на торгаша духовними всілякими серветками, ліками, рецептами — то справа інтерпретаторів Життя, а не його вилюднювачів.

Література — справа суб’єктна.
На одміну від держави, яка своїми досягненнями вважає всіляку цифір. Той же Камю «Міфом про Сізіфа» самопопередився про загрозу бачити в перемозі лише перемогу, а в поразці — лише поразку. Сізіф, дивлячись униз, куди обов’язково повернеться, перебував НАД своєю покарою, якій не противився.

Заради чого?
Тоді заради чого з самопокарою погоджується Світ? Це так, для тих, хто винить в пандеміії коронавіруса тільки коронавірус. Кожен замах на життя може і навіть має стати життєствердним. Його не треба відлякувати хресними ходами, карнавалами, ревиськами стадіонів. Але й перетворювати міста і села на тимчасові цвинтарі теж не варто.

Хай це звучить надто наївно, але градус духовних взаємодій людей і людства у дні, місяці, а то й роки пандемій повинен різко поповзти уверх. Міри безпеки теж — це не дебатується. Але за відсутності пожеж, тайфунів, можливості бути застреленим чи накритим масованими бомбардуваннями кожен з нас має хай вимушену, але нагоду бодай відчути присутність гряди вивищень над марнотратностями збагачень, містобудівельним дурисвітством, над тою мішурою побутового нікчемства, що присутня в рекламованих ознаках успіху.

Ніхто не збирається бажати першочергових атак коронавіруса на сильних світу сього, бо сего світу нема. А є звичайні учасники усесуспільної масовки з переодягнутими в королів і королев, в ширужиткові костюми знаменитостей жертви небезпек, які (небезпеки) не гребують ніким.

Та небезпека, що про неї мова, гіпердемократична. Без жодних потреб в демократії, яка як була, так і залишається завше і скрізь відносною. Безвідносним є страх. І Сізіфове штовхання спрямовано туди, де він користується найбільшим попитом.

Маю на оці небеса не справжні, а паперові. Справжні — то ми. Що або опинимося над бедламом узаконеної і, куди не глянь, злочинної суєтності, або бодай на час про неї забудемо. І втямимо, що поруч з нами місця для щомиті осміюваних коронавірусом Путіна і Трампа нема. Нас коронавірус теж не добачає. Але й не принижує. Нас рівних серед рівних. І в собі і для себе високих. Бодай тямою, що та високість існує…

Григорій Штонь

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.