До переліку особливо небезпечних професій, скажімо, геройських пожежників, відважних льотчиків і моряків, чи наших вітчизняних поліцаїв-міліціонерів, що й досі ведуть «нєравний бой», я би обов’язково додав професійних спортсменів, і насамперед — боксерів та футболістів.
Чому?
Бо в цих екстремальних видах спорту як не крути, як не ухиляйся, а найперше потрапляє «під удар» голова. У цю кулю з найдосконалішим начинням, у цю недозрілу, зрілу або перезрілу людську «грушу» на в’язах (в боксі та футболі) весь час цілить болючим виляском як не хльосткий м’яч, то твердий кулачисько!
Тут не треба цеглина, яку розбивали собі об голову радянські десантники в радянських фільмах, доста буде старої бабчиної полив’яної макітри, яка би з рук розгніваної дружини погуляла в нас по голові, аби збагнути, як воно почасти непереливки боксерам в ринзі і футболістам на смарагдовому газоні.
Мене завжди у футбольному матчі лякає скорше емпірична, ніж раціональна картина, коли неподалік карного майданчика пробивають штрафний удар, і гравці, що захищаються, стоять у «стінці» зі схрещеними нижче пупа руками… У той момент мені хочеться кричати: «А голова?! Ховай її у плечі, бо поцілить?!»
І так-таки буває! Ще й часто-густо. І не тільки з тими, хто стає у «стінку». Трапляються такі гарматні удари м’ячем в голову, що футболісти отримують струс мозку по кілька разів за 90 хвилин гри. Що вже говорити про боксерів!
Через те голова, яко фізіологічний орган, у великому спорті страждає дуже і дуже часто. А відтак зопалу судити суворо «зірок» у тій небезпечній професії не годиться. Грубі гроші задарма ніхто не платить! Тут треба обирати – або здорова, світла голова, або «самашечі» статки і всесвітня слава!
Цей довгий вступ для того, аби стати на захист нашого великого чемпіона, зірки світової величини в професійному боксі Олександра Усика. Вже всі, напевно, бачили і чули на ЮТУБ-каналі як одна американська провокаторка-журналістка, єхидно заскаливши око, писклявим голосом питалася в українського чемпіона: як тебе звати – Олександр чи Алєксандр?
Зрештою, можна зрозуміти і американку, бо Усик ніби то український спортсмен, виходить у ринг під українським прапором та славнем, буває, що й гопака вріже, а вже назавтра, поза рингом, йому ніби відбирає, і він сном-духом не відає з ким воює Україна! Більше того, він цілує руки священнику, котрий благословляє окупантів, аби ті вбивали українців…
Тут здоровий – з глузду з’їде…
Тому американка і питає Усика: він Олександр чи Алєксандр? І Усик з поглядом, що блукає десь в «дальнєйшеє пространство», без докору і сумніву відповідає: «Я – Алєксандр!», чим остаточно добиває і вводить у ступор американку з її негнучким розумом і примітивним мисленням.
Один мій давній товариш за такої безвиході любить повторювати: «Він не винен. Винні його батьки…». Але і цей крилатий вислів сюди не тулиться. Бо я знаю Сашкову маму, приємну жіночку з Коропського району на Чернігівщині. Я думаю, вона, як і американка-журналістка, теж скрушно дивується з того «Алєксандр»… Але діти виростають, і їхні голови стають незахищені…
Ну, а далі на Олександра/Алєксандра Усика хто лиш не зривається, ніби пес на чужого – і заздрісники, і недоброзичливці, і вороги, і патріоти. Що лиш не говорять і якого лиш не пишуть. І прозою, і віршами…
Скажімо, добродій Віктор Цвіліховський, ну, дуже вже категоричний. Він згадав радянський фільм, де йдеться, що «Москва нє сразу строілась» і приплів сюди Усика:
Алєксандр, Алєксандр, це ім’я навік з тобою,
Ти виходиш з ним до бою, твоє істинне ліцо.
Олександром ти гидуєш, то чому ніяк не вдуєш
Якнайшвидше, найхутчіше за Садовоє кольцо?!
«Отакечки можна й добалакаться!» — говорила моя покійна бабця, натякаючи на мудрість тих, хто вміє змовчати, аніж мести язиком, ніби віхтем.
А в Усика тим часом естафету перехопила ще одна вітчизняна «зірка», яка поїздила професійним футбольним світом, а нині повернулася назад, в Україну, і грає за донецький «Шахтар» та національну збірну — Євген Коноплянка.
Він теж у розмові з інтриганами-журналістами вдався до відвертості і виставив напоказ всі свої приховані болячки…
Женя, бачте, не сприймає назву свого рідного міста Кропивницький. «Мені звичніше Кіровоград. Знаю, що зараз називається Кропивницький. Навіщо поміняли — не можу зрозуміти. Для мене рідне місто, все-таки, Кіровоград…» — з неймовірно рухливим поглядом, якому годі на чомусь сфокусуватись, один в один, як в Усика, говорить Євген Коноплянка.
Якби посміхнувся, можна було б подумати, що це він так оригінально жартує. Але він серйозний. Тільки невгамовні зіниці блукають і не знаходять пристанівку…
Звісно ж, було би блюзнірством навіть подумати про те, що зірковий футболіст Євген Коноплянка не знає «батька українського театру» Марка Кропивницького, і хто є супроти нього товаріщ Кіров?! Це би мало бути щось аж надто екстраординарне, аби ми пристали до думки, що Коноплянка «таки добігався», або м’яч так часто влучав йому в голову, що остаточно забив памороки…
Звісно ж, ні! І ще раз ні!
Все не так трагічно і безнадійно.
Все ще може повернути на ясний день. І з Олександром Усиком, і Євгеном Коноплянкою, і харків’янином Гвоздиком, і навіть білгород-дністровцем Ломаченком… Просто зигзаги небезпечної професії таки даються взнаки. І нам, простим смертним, з нашими «зірками» треба бути більш поміркованими і великодушними, а не посилати їх кудись.., аж за «Садовоє кольцо».
Леонід Ісаченко, «ГРІНЧЕНКО-інформ»
