Ця книжка — суцільний розрив серця і мізків. Бо це не просто книжка, а реальна історія з життя. Йдеться про роман Олександри Іванюк «Амор[т]е», що побачив світ у видавництві Книги XXI ще три роки тому. Відтоді чула схвальні відгуки та боялась братися за читання, розуміючи, ЩО мене чекає на тих сторінках.
Проте я все ж таки зважилась.
І ось «Амор[т]е» — вже четверта поспіль, прочитана мною, книжка про Донбас. Це справді реальна історія італійки Франчески Леонарді та донеччанина Юрія Матущака, яку переповідає Олександра Іванюк зі слів самої Франчески і на її прохання. Бо вона, італійка, воліла, аби про цю історію дізналося якомога більше людей в Україні і цілому світі.
Почалась історія досить банально і легковажно. Молода дівчина, що закінчила університет за фахом англійська та російська філологія в італійській Пескарі, шукає своє місце в цьому житті. Вона вже спробувала працювати в Англії, але італійський темперамент штовхає її до чогось нестандартного і авантюрного. І Франческа вирішує поїхати викладати італійську мову за волонтерською програмою у якесь російськомовне місто.
Ним і виявився Донецьк.
Надворі — лютий 2013 року. Уявіть собі той шок, який дістала італійка, опинившись в донецьких реаліях після двадцяти п’яти років життя у досконало зорганізованому західному світі. Але назад дороги нема. Франческа починає викладати на мовних курсах, де знайомиться з хлопцем на ім‘я Юрій. Між ними виникають стосунки. І чим далі вони поглиблюються, тим більше Франческа розуміє наскільки сильним патріотом України є Юрій.
Вона не завжди може зрозуміти ті мотиви, що керують хлопцем в тих чи інших ситуаціях. Бо, виплекана на західних цінностях, ніяк не може усвідомити, що тут за свої права треба боротися, треба протистояти системі. Франческа важко все це переживає, але і покинути Юрія вже не може. Її кохання виявилося сильнішим за раціональність. Апогеєм їхніх стосунків стали події Майдану і все, що відбувалося в Донецьку після нього.
І знову на сторінках книжки я зіткнулася з тим, неприйнятним для мене, «ватним» середовищем Донбасу. І знову я, з якоюсь особливою люттю, думаю, що через таких людей сталася вся ця трагедія. Так, ті нечисленні паростки українського, які ми бачили в протестному Донецьку, серед яких був і Юрій Матущак, безумовно заслуговують величезної поваги і пошани.
Більше скажу — це героїчні люди. Бо я б точно так не змогла. А уявіть собі італійку в цій ситуації! Наскільки важко їй було сприйняти жертовність свого коханого. Вона, як і я, не розуміла навіщо він бореться за те, чого більшість людей Донецька і задарма не потребують. І тільки величезна любов допомогла їй все це пережити.
Впродовж розповіді ми бачимо величезну трансформацію головної героїні роману. З манірної італійки, що на початках навіть дратувала мене, вона перетворюється в дорослу жінку, що цілком і повністю проймається боротьбою українців за свободу і демократію. Може, це звучить надто пафосно, але насправді так і є. Всі її колишні проблеми стають нікчемними у порівнянні з тим, що довелося їй пережити в Україні.
Олександрі Іванюк вдалося надзвичайно реалістично передати всі емоції головної героїні. Вона ніби сама стала Франческою, занурилася в її мізки. Текст вийшов чітким, без особливих літературних домислів і ліричних відступів, але від того тільки виграв.
Насамкінець у книжці надруковано приватні листи Франчески, які вона писала вже з Італії бійцю добровольчого батальйону Юрію Матущаку. Вони надзвичайно співзвучні до тексту роману. Це ще одне підтвердження того, що авторка дуже тонко відчула емоції і почуття Франчески Леонарді та зуміла відтворити їх у своїй розповіді. Тому вона вийшла щирою, відвертою і правдивою. Такі твори глибоко западають в душу і спонукають до роздумів.
Любов і смерть завжди ходять поруч. І назва цього роману — тому доказ. Бо лише одна буква здатна розрізнити ці засадничі речі існування Всесвіту. Пам’ятаймо про це!
Галина Новосад
